Connect with us

З життя

Сяйво Ручая

Published

on

Мені довелося працювати секретаркою головного інженера на великому підприємстві. Прacів було багато, усі різні. У кожного — зовсім неповторний шлях. Але особливо на заводі відрізнялася жінка, яка мала здатність збирати увагу як магніт. У колективі її кликали Світлана-Ручечка. І хоч їй виповнилося біля сорока, нікому навіть в голову не спадало називати її іншою назвою.

Світлана завжди носилася швидко, гучно, її кроки чулися здалека. Якщо вона перебувала на цеху, її голос закривав шум машин. За один день вона навіть кілометрів кілька проходила по підприємству. Нічого їй не було байдуже — така вона — невпинна, старанна, відважна. Світлана неодмінно ввійшла до профспілки, жодна проблема не залишалася без рішення.

Цій жінці бракувало меж. Вона любила зазначати:
— Це приємність, а не біда!
Її можна було побачити навіть у найвіддаленіших кабінетах, тож її й узагалі прозвали «річкою». Світлана була жорсткою, прямою, умовно сказавши, мала зуби. Може, тому друзів у неї не було, хто скаже про правду, коли краще замовкти. Як із друзями не було часу, так вона й одяглася якось яскраво, без смаку, навіть настільки, що смішилась. Але завжди була з відвертим макіяжем і бездоганним манікюром.

Мені, як секретарці, з нею взаємодіяти не доводилось. Але як звичайно, хвилюна у своїх щілини продуває. Я назирала, як вона сприймала цей колектив…

Одного разу на завод прийшов новий головний інженер. Він був мені старшим, можна сказати — батьком. Місяць ми з ним спостерігали один за одним. Микола Іванович ніколи не обідав у нашій столовій, завжди брав їжу з собою. З його кабінету сміливо відчувається добрий аромат, а я просто бутерброд із чаєм.

Микола Іванович був начищений до блиску — костюм гладенький, краватка вкреслена, черевички начищені.

З часом Микола Іванович почав завітати до мене на обід — казав, що їжі вистачить. «Мабуть, думають, що я міліна», — сміявся він.

Я, годинно голодна студентка, не вигадувала над нерадістю, як солодка ватруха. Якщо прийшли — треба йти.

І за обідом він почав мені розповідати про свою любовню дружину Оксану. Так ми навіть похвалилися новий звичай.

Микола Іванович і Оксана були разом багато трохи, тридцять років. Мають троє синів, які працюють у нас на заводі. Оксана — із родини, де більше лише дітей. Батьків у неї восьми дітей, вона друга з них. У цілій родині ніхто не зрікався садити руки в багаття. Многим нравилася їхня родина. Микола Іванович хотів дочку, але… У молодості вона народилася, але в дитинстві померла — була серцева вада. Потім народилися хлопці. Гіркий пам’ят про дочку сидить навіки.

Молодший син часто хворів. Оксана з ним начепилась, а тепер він — здоровий!
…Була пора, коли Микола Іванович упіймав любовну історію з молоденькою сослуживицею.

— Ксеню, чую, твоя Оксана втікає від заботи, а я, дурний, любов мала! Що зробити — я не міг! Щоб мене харкав від любовниці!

Від неї він мав дочку, яку мати тікала, залишила в роддому! Тоді Микола Іванович пояснив Оксані про народження дитини і зневаження, яке було. Оксана спочатку хотіла подати у розлучення, кричала пам’ятні речі. А потім замовкала, стримала, довго не висловлювала нічого, мабуть, думала про зраду. А Микола й мовчки: не хотів викликати подиву. Думав, якщо жена виселить, то правильно. Тоді заберу дитину із роддому, що є — те й буде… Дощ геть у мокрий.

А Оксана раптом звільнила тиші від обідньої хвилюни:
— Откель добрий дитину нам подарував, то треба радіти. Нехай мене Дарина зватимуть.
Так з’явилася ця дочка у їхньому родинному отруту. Тепер дитині шістнадцять. Чудова дівчинка, як тільки Одра. Оксана готова піти ніби в пекло, щоб допомогти, — щиро поділяв Микола Іванович.

Знаючи дуже не багато про Оксану, я вразилась її гідністю, повагою. Іноді жаліла цю жінку — виховати трьох синів, вставити там з іншої родини дочку, простити зраду… Не кожна на те спроможна.

Раніше вона приймала у себе молодшого брата, коли той втратив дім. Довго носився з ним. Сестрину врятувала від смерті, заплатила складну операцію, хоч сама родина заживала на сухарях.
«Святая жінка», — думала я про Оксану.

З’їдаючи пачку пиріжків, сирників, вареників, я вже мріяла зустріти жінку Миколи Івановича, обійняти героїню. Не минуло й тижня…
Одного дня до приймальні увійшла відвідувачка, яка прямо йшла до кабінету головного інженера.
— Жінка, зачекайте! Якщо до Миколи Івановича — треба записатись! — закричала я.
— Мене ж, як дружини, можна без запису? — промимрила «бульдозер».

Тоді я зрозуміла… Це ж Світлана-Ручечка.
— Чієї дружини? — не могла відповісти.
— Я — жінка Миколи Івановича. Світлана. То я можу пройти… без запису, дівчинко? — прояснила ситуацію Світлана.

— Звичайно, заходьте, Світлана… — моє здивування було безмежним.

Вона рішуче ввійшла до кабінету, але зачинити двері не доглянула. Через хвилину Микола Іванович запросив мене.
— Ось, Ксеню, зустрічай. Моя Оксана. Але на виробничому відділі її кличуть Світлана.

Ти мені сподобалася. Оксана хотіла запросити тебе додому. Дозвіл? — запропонував Микола Іванович.
— Однозначно! Так щоб щілини не було. У вашої дружини є ще що мати, — облила мене радістю.

Але як виявилося, мене запрошували не просто, а щоб знайомити з середнім сином Оксани і Миколи Івановича. Його Віктор не був одружен, шукав кохання, як у батьків.

Тепер ми родня. Світлана-Ручечка потрудилася.
Моя вездесуща свекрушка…

Життя — це плив, не вода — злита. Що б стався, якщо б Оксана не простила, не прийняла Дарину, не звільнила простір розмірковуванням про несправедливості. Що може з’єднати людей більше, як любов, щирий і завжди, не залежно від обставин? Життя вчить нас, що справжня сила в родині — у прощенні, в здатності побачити красу в людині, навіть якщо вона виглядає не привабливо.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × три =

Також цікаво:

З життя29 хвилин ago

Незнайомець та малюк

Олег і чужа дитина Не то щоб Яна не хотіла дядька Олега, просто не могла прийняти. Що він їй у...

З життя1 годину ago

Телефонний дзвінок, який змінив усе.

Вночі стало лунали відгуки з телефону. Підняла слухавку і почула голос дочки. — Таточко, це я, Анета. У мене катастрофа!...

З життя2 години ago

Рідня завжди поруч

Олена оглядає хату. Все на місці — патрі, глечики на полицях, дівчинки розчесані, банти як слід. Федір тільки що втомився...

З життя2 години ago

Усмішка в труднощах: коли йдуть, але ти залишаєшся

– Боже, мені вже набридла ця дійсність! – Микола нервово ходив по кухні, ступаючи в хвилях від випарів борщу. –...

З життя2 години ago

Жадібний чоловік

Неподалік від Карпат, де взимку тріскання кедрів гучить, а влітку пахне чагарником, затишений невеличкий місток. Будинки тут — апартаменти п’ятиповерховці,...

З життя2 години ago

Останнє літо в саду

Туман, подобно простоганю, тишком плив понад поверхнею річки. Лідія Дмитрівна сиділа на веранді дачного будинка в селі Хмеливки та любувалась...

З життя4 години ago

Останній збір врожаю

Останній урожай – Я не дозволю тобі цього зробити, Сергіє! Жодні документи не змінять мого слова! – закричала Ольга Петренко,...

З життя4 години ago

Несподіване відкриття на кухні: записка замість晚ерi.

Оля, моя дружина, часто поспішала до Тані. Я завжди жартував, що вона там залишає мене на самоті, а сама смажиться...