Сім років минуло, і я на випускному старшого сина, де раптом з’являється його біологічна мати.

Ось промайнуло майже сім років, і я стою вже на випускному вечорі свого найстаршого хлопчака. Туди завітала і його рідна мати. Вона була така велична того вечора, наче вона сама виховала сина і повела його до шкільного завершення.

Двадцять шість років я залишалася самотньою. Звісно, у мене були деякі стосунки з чоловіками, але вони не мали серйозних перспектив і швидко завершувалися. Крім цього, моя робота займала надзвичайно багато часу, тому на любов і стосунки просто не залишалося місця. А одного разу на мене звалилась купа проблем.

Кожні пів року я ходила на огляд до гінеколога. На останньому прийомі лікарка ошелешила мене поганою новиною. Вона сказала, що я не можу мати дітей, діагностувавши мені безпліддя. Щойно я вийшла від гінеколога, мені задзвонив невідомий номер. Я підняла слухавку, і чоловічий голос повідомив, що моя мама у лікарні. Їй раптово стало погано, вона викликала швидку, і її забрали до лікарні.

Звісно, я одразу ж вирушила до мами. Приїхавши, почала розпитувати у лікаря, що сталось і наскільки це серйозно. Лікар заспокоїв мене, сказавши, що маму можна буде забрати додому за кілька днів. Як згодом з’ясувалося, лікар моєї мами став моїм майбутнім чоловіком.

Спершу ми спілкувалися лише з приводу мами. Потім він запросив мене на зустріч, і ми стали частіше проводити час разом, а через пів року одружилися. Усе відбулося так швидко, що ми й не помітили, як стали чоловіком і дружиною. У мого коханого вже було двоє дітей: старший син і молодша донька. Вони не захотіли залишитися з мамою, тож ми взяли їх до себе. Знаючи, що не можу мати дітей, я прагнула стати для них другою мамою. Адже мама — це та, хто виховала, а не лише народила.

Коли ми забрали дітей, я й гадки не мала, що під серцем ношу нашу спільну дитину. Дізнавшись, що невдовзі стану мамою ще й для третьої дитини, я була безмежно щаслива.

Дуже скоро я народила синочка і виховувала трьох бешкетників. Мені було складно з усім впоратися. Я нічого не встигала, а про хвилинку для себе могла лише мріяти. Мій день займали прибирання, приготування їжі, допомога з уроками та догляд за найменшим. Чоловік постійно працював, тож про його допомогу я лише мріяла. Я його розуміла, адже важко забезпечити сім’ю з п’яти осіб.

Глибоко в душі я уявляла, як наші діти виростуть, і ми зможемо приділити час собі. Сподівалася, що одного дня почую слова подяки від наших дітей за все, що я для них робила, за підтримку і присутність у важкі хвилини.

І ось, минуло майже сім років, я стою на випускному у свого найстаршого синочка. Його біологічна мати теж прийшла. Вона виглядала так, ніби саме вона була причетна до його виховання і закінчення школи. Мене це здивувало, адже вона часто забувала про важливі дати, такі як день народження сина. Але того вечора мені було байдуже, адже я зосередилася на синові та його святі.

Наприкінці вечора, коли всі отримали свідоцтва, ведучий вручив кожному випускникові букет з проханням подарувати його особі, якій вони найбільш вдячні. Мій син зійшов зі сцени, підійшов до мене і сказав: “Мамо, дякую тобі за все! Цей букет тобі!” У той момент моє серце билося з неймовірною силою, а сльози щастя текли по щоках. Це були сльози радості, адже все, що я робила, виявилося недаремним. Хоч я й не біологічна мати, проте найближча їм людина. Це ті слова і вчинки, які підтверджують правильність моїх дій.