Сімейна пригода: переїзд із міста до віддаленого села.

В одному селі на Чернігівщині, на окраїні серед соснових лісів, розташувався старий батьківський будинок. Подружжя зі столиці, Іван та Галина, привезли туди свою немолоду маму. Це була тендітна бабуся Ольга, яка раніше мешкала у тому самому домі багато років. Коли вона постаріла і стала слабкою, дочка забрала її до містa. Тепер бабуся їла зовсім мало, ледве пересувалася і часто забувала речі, тому Іван та Галина подумали, що вона незабаром відійде. Вони самі вже були на пенсії і вирішили повернути маму до рідного села, щоб, коли настане час, поховати її поруч з рідними. Її вік майже досягнув 90 років, і вони були готові перечекати в селі незначні незручності.

Дорога до села була важкою, але Ольга зуміла все витримати. Мешканців там було обмаль, найближча крамниця за три кілометри з небагатим вибором товарів. Так і почалося їхнє життя там. Іван рибалив, Галина насадила грядки, збирала ягоди та гриби у лісі, сушила трави на чай. Відремонтували стару баню та човна.

Спочатку бабуся Ольга сиділа біля вікна, одягала окуляри й дивилася на траву у дворі, на озеро з жовтими алеями латаття. Згодом вона знайшла старі валянки та, взявши палицю, почала виходити на ґанок. До неї приходив кіт і лягав на коліна. Вони могли довго сидіти разом: бабуся гладила кота, а він тихенько муркотів на її худеньких ніжках. Сонечко гріло їх, птахи літали, метелики пурхали, з озера долинав крякання качок, а навколо тиша…

Незабаром бабуся почала ходити по двору, у великих валянках, з хусткою на голові, окулярами на носі, малесенька, спираючись на палицю і дрібними кроками пересуваючись. Так вона добралася і до озера, де качки випрошували ласощів. Дочка підготувала для валянок галофи, щоб не промокали, і Ольга почала щодня ходити до озера з шматком хліба, годувати качок з каченятами. Вони їли крихти з її долоні, а бабуся у відповідь усміхалася. Вона була щаслива. Іноді Галина катала її на човні, давала вудку потримати — дві-три рибки уловить, а тоді кота пригощає.

Так минуло літо, осінь, настала зима, а бабуся, тепло одягнувшись, виходила у двір і навіть знімала сніг з ґанку мітлою. З важкою лопатою не справилася б, а з мітлою давала лад.

Вона з котом по засніженому двору тихенько, дрібними кроками гуляла. Їсти стала краще, апетит з’явився, полюбила чай з звіробоєм, брусницю з толокном, кашу пшоняну. З задоволенням ходила до бані, любила, коли спекотно. Галина вимивала її, і бабуся рум’янілася від тепла, молоділа. Так минало рік за роком…

Помилилися діти з розрахунками. Бабуся у селі прожила ще шість років. Всі ці шість років вона поглядала на навколишній світ з благословенною усмішкою, дрібними кроками пересувалася у великих валянках, спираючись на палицю. Куди поспішати? Адже шлях у інший світ завжди встигне, нікуди від цього не подінешся.

Краще порадіти життю: на озеро подивитися, на траву, погодувати з долоні качок, погладити кота, випити горня чаю з морошковим варенням.

Треба насолоджуватися життям і не думати про погане.

І робити добро…