Сльози за мить до свята: момент з натиском материнства.

Оксана стискала зуби, щоб не розплакатися й не зіпсувати святковий настрій. Поправила кофточку на вже помітному животику й, штовхаючи перед собою інвалідний візок із сином, відчинила двері кав’ярні.

Звичайна неділя, коли харківські мами дітей-інвалідів збиралися в кав’ярні, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій та боротьби за нормальне життя своїх дітей. Вони самі влаштували собі відпочинок — без спонсорів та фондів. Кафе «Калина» закрилося для спецобслуговування. За ініціативи власниці втомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка та вмикали караоке. І мами дітей-інвалідів перетворювалися на звичайних молодих жінок, які сміялися, співали, базікали та жартували одна з одною.

Оксана приходила сюди завжди, навіть коли не мала сил рухатися. Тому що це був її острівець, де її розуміють і приймають. Але зараз вона сиділа мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вагітна, а чоловік «зробив ручкою», сказавши, що цей тягар занадто важкий. Друга дитина не мала народжуватися, адже у першої — ДЦП. Але Оксана відмовилася йти на аборт, і ось, через три місяці, колишній уже жив із іншою жінкою, а в неї самої ледве вистачило грошей на бензин, щоб приїхати сюди з хворим сином.

— Ну, давай, викладай, що трапилося? — підсіла до неї Марічка Захарченко, неймовірно молодизна, гарна та сильна. Її донька, Софійка Лисенко, теж була в інвалідному візку, але завдяки терплячій і люблячій мамі завойовувала одну за одною вокальні нагороди по всьому світу. І жила, жила дуже щасливим життям.
Оксана вже збиралася розплакатися від жалю до себе, але Марічка рішуче перебила:
— І так усе зрозуміло. Пішов? Ну, Богу судити. Ти краще скажи, які в тебе ще залишилися ресурси? Що тобі справді може допомогти поставити дітей на ноги?
— Та нічого, — хлипнула Оксана.

— Та ну годі! Бог-то нікуди не подівся, правда? Навіть у твоїй важкій ситуації. А Бог допомагає руками людей, пам’ятаєш таку приказку? Тож бери мікрофон, ми зараз із тобою про все забудемо, співатимемо дуетом, напиємося чаю, а вдома ти гарненько все обдумаєш. І — так, почитай оповідання психологині Ярини про ресурси. Позагугли. Я саме з неї надихалася. Вихід є завжди, Оксанко. Ну не вбивати ж диво…
І Оксана співала й сміялася, а з її сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм завернули тістечок, і Оксана вперше не здригнулася від тиші порожньої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина спати і щасливо зітхнувши від його «Мамо, я тебе люблю, і ми впораємося разом», Оксана сіла записувати все, що в неї було на цей момент.

Ось він, перший. Точніше, другий. Є Господь, який точно поруч і любить її, є 11-річний син, хоч і в інвалідному візку, але зі здоровими думками й великим серцем. Він, напевно, і за донечкою пригляне, і взагалі допоможе. Він її натхненник!
Але далі писати було нічого… Список ресурсів виглядав бідненько, і Оксана не спала всю ніч.

Вранці піднялася важко, але пропустити Літургію, особливо в такому стані, вона не могла.
— Господи, Господи! — лише й вимовляла вона всю службу в своєму улюбленому храмі на вулиці Костомарова у Харкові. Настоятель парафії на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати на території центр реабілітації для дітей-інвалідів. А тепер після служби підійшов до дівчини, зібрав усі продукти, які парафіяни приносять «на канон».
— Це тобі й синові, Оксанко, — тихо сказав батюшка. — Приноситиме тобі додому продукти бабуся Надія, коли народІ коли Оксана повернулася додому, вона почула, як син весело сміється разом з Антоном, який намагався пояснити йому щось французькою, а з вікна заглядало весняне сонце, немов шепотіло: “Дивись, життя вже стало на твій бік”.