Снежинки у танці з вітром

Сніжинки летять назустріч

Після двадцяти років спільного життя у багатьох бувають напружені моменти. Кирила та Маряну це теж не оминуло.

Двадцять років прожили з Маряном, багато чого пройшли, сина Тараса виростили, зараз він у коледжі. Треба подзвонити, як там у нього. Хотів самостійності от і живе в гуртожитку. І вроді не скаржиться, думала Кирила, сидячи у кріслі, загорнувшись у плед.

Син з дитинства був такий самий впертий, як і вона. Тому між ними завжди було порозуміння. Хоча з чоловіком вони так і не наважилися на другу дитину, хоча вона мріяла. Та життя склалося так, що рішення виявилося правильним.

Познайомилися ще студентами, одружилися на третьому курсі, на четвертому народився Тарас. Добре, що допомагала мати не довелося брати академвідпустку. Разом із чоловіком закінчили навчання.

Не одразу все було гладко. Жили бідно, грошей постійно не вистачало. Та з часом, як кажуть: «усе минуло, мов дим»

Марян влаштувався у велику компанію, потроху піднімався по карєрних сходах. Тепер він заступник директора. Кирилі так не пощастило, та вона й не прагнула висот. Працювала звичайним менеджером в іншій фірмі.

Марян одразу сказав:

Можу тебе влаштувати до нас, але не хочу, щоб ми працювали разом. Остап влаштував дружину тепер у них постійні скандали. Ревнує його навіть до прибиральниці.

Марянчику, я розумію. Робота це одне, а сімя інше. Я теж такого погляду, відповіла вона, і чоловік лише зідхнув із полегшенням.

Марян був серйозною людиною. До інших жінок не падав. Хоч, звісно, і в нього були слабкості. Красиві жінки йому подобались, і думки бувають різні. Але дружині не зраджував. Хіба що трохи фліртував. Куди ж без цього?

Кирила ревнувала. Іноді не витримувала і влаштовувала сцени. Сидить у кріслі, за вікном тихо падає сніг. А вона не відриває погляду від телефону, де світиться знайоме, таке рідне обличчя чоловіка.

У квартирі тихо, а його посмішка давить на серце.

Посміхається, а мені боляче. Хоча б подзвонив. Я почуваюся ніби не в своїй тарілці, самотня. А все через свою гордість погодилася жити окремо. Могла б усе виправити, та ні

Півроку тому Марян повідомив:

У нас корпоратив ювілей компанії. Шеф сказав: усі з дружинами. Тож готуйся

Ой, треба нову сукню! Хочу бути гарною!

Купимо. Коли?

У вихідний поїдемо по магазинах.

Сукню вона вибрала чудову. Навіть Марян аж присвиснув, коли вона її вдягла.

Гарна, Кирило! схвильовано вимовив він.

А ти як думав? сміялася вона.

Тепер, сидячи у кріслі, вона згадувала той корпоратив. Перед очима стояла картина: Марян, посміхаючись, танцює з колегами. Частіше з бухгалтеркою Софійкою, яка була в облягаючій червоній сукні, щось шепоче йому на вухо, і вони сміються.

Кирилу ж залишили з його другом Остапом. Він у розлученні, тому не відходив від неї. Хоча Марян і запрошував її танцювати, був чемний. Але на душі свербіло, коли вона бачила його з іншими.

Після корпоративу повернулись додому. Марян бачив, що дружина незадоволена. Але не питав сама виговориться.

Кирила, змивши макіяж, проговорила:

Мені не сподобалось, як ти поводився. Чому мене постійно оставляв з Остапом? Його байки мені не цікаві.

А хіба я мав весь вечір сидіти біля тебе і тікати від жінок, які хотіли потанцювати? До речі, вони запрошували мене частіше.

Так, різко відповіла вона, розуміючи, що зайшла далеко, але спинитись не могла. Краще б взагалі не танцював, аніж ігнорував дружину і сміявся з цією Софійкою.

Кирило, втомлено сказав Марян, я вже втомився від твоєї ревнощів. Це не вперше. Твої істерики, звинувачення усе це мені набридло.

Краще бути параноїком, ніж бабником, відсікла вона.

Тоді, мабуть, нам треба розійтись на час. Відпочити одне від одного.

Кирила, із стисненим горлом, відвернулася. Гордість не дозволила сказати, що вона не хоче цього. Що ревнує тому, що любить. І боїться його втратити.

Я теж так думаю, видихнула вона.

А за вікном гриміло, блискавка освітила кімнату.

Наступного дня Марян зібрав речі й пішов. Кирилі хотілося вити.

У вечірні години вона часто думала:

Може, варто було частіше казати, як люблю? Менше ревнувати і більше довіряти? Я ж і сама не вірила, що він здатний на зраду. І не варто було погоджуватись на цю розлуку. Бо тепер зрозуміло: це не перепочинок, а початок кінця.

Тепер вона знала, де помилилась. Але усвідомлення завжди приходить пізно.

Кирила навіть не думала про інших. Вона не бачила нікого, окрім свого Маряна.

Білий сніг укривав усе навколо.

Наближався Новий рікА за вікном, тихо падаючи, сніжинки здавалися мені маленькими світлими ангелами, що несли в собі надію на те, що ми з Маряном знову знайдемо один одного, як колись у студентські роки, коли все було простіше, коли кохання не потребувало слів.