Сьогодні я, здається, бачила твого колишнього чоловіка

— Здається, сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, – видихнула Надія Михайлівна, стягуючи зимові чоботи.

Оксана тим часом роздягала близнюків після прогулянки з бабусею.

— Самого чи з новою любов’ю?

— Сам був. Хвилин п’ять стояв, спостерігав, як я по дитячому майданчику коляску катаю, а коли я на нього подивилася, швидко розвернувся й пішов. Можу помилятися, звісно, але дуже схожий. Він хоч дзвонив, про дітей питав?

Оксана нахмурилася.

— Дзвонить через день. Я трубку не беру.

— Чого це ти? Може, помирилися б!

— Він мене вагітною покинув заради якоїсь пасії, про що мені з ним розмовляти?!

Дочка почала заводитися, але це не зупинило Надію Михайлівну.

— Тож може, він дітей хоче побачити? Дарма ти так! Можливо, і помирилися б заодно.

“І мені не довелося б тягатися до вас кожного тижня,” – подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо справді захоче – прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадників не треба.

— Ой, Оксано, не в твоєму становищі виставляти напоказ зайву гордість! Нарoдили дітей разом, разом і варто вирішувати проблеми.

— Тобто ти б батька пробачила?

— Знайшла що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику родину. На жаль, у Господа були на нього свої плани… А у вас що? Еех! – змахнула рукою Надія Михайлівна і вирушила до ванної мити руки, – Все через пень-колоду.

Після місяця майже безперервного перебування з новонародженими онуками Надія Михайлівна знову збагнула, що в такому режимі вона довго не протягне. До того ж песик Людвік, залишений нею у подруги, сильно сумував і майже нічого не їв. Тому Оксана залишила свої спроби переконати мати, що варто здавати її квартирку в Слобожанську, наводячи такі аргументи як: “а чого їй простоювати”. В якийсь момент вона пожаліла Надію Михайлівну і запропонувала приходити до них на три дні на тиждень, щоб вона, новоспечена матуся, хоч якось могла прийти до себе.

Надія Михайлівна прилягла поруч із 4-місячними онуками. Пухляшки! Ох, скільки ж із ними мороки! Очки Павлуші вже набули коричневого відтінку, і волосся росло темне, кучеряве, як у батька, а у Марічки яскраво-блакитні оченята, як волошки, а волоссячко біле, пухове… Різні дітки. Неподібні. Одна біда – щічки всуціль усіяні червоними, шорсткими плямами діатезу. А коли розкричаться… Мама не журися!

— Мені здається, не на Людвіка у них алергія, – припустила Надія Михайлівна, – що з ним всуціль обсипані були, що без нього. Дарма ти мою собаку ображала.

— Прямо вже так ображала! Він тварина, мамо, не перебільшуй. А щодо алергії, ти, швидше за все, права. – Оксана навіщо поправила і без того добре сидівший бодик на Павлуші і невпевнено скользнула по матері поглядом.

“Щось задумала вже” – здогадалася Надія Михайлівна і виявилася права.

— Я тут знаєш про що подумала… – почала Оксана, – може мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше завдяки маткапіталу, але допомога у мене мізерна, та й аліменти невеликі. Від декретних майже нічого не залишилося, а так багато витрат з цими дітьми!

— І не проси! – злякалася Надія Михайлівна. – Я з ними не впораюся одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене раніше часу звести в могилу? Так я вже зрозуміла, яка ти, зрозуміла, донечко… егоїстка, ось що! І не ображайся. Совість мати хоч трохи треба! Не бачиш, що я і так… на останніх силах… Все для тебе! Навіть Людвіка залишила! – захвилювалася і обірвала мати. Вона теж здалася собі поганою, огидною егоїсткою. Про себе, все-таки, в першу чергу наважилася подумати, а не про кровиночку 35-річну!

Надія Михайлівна поглянула на дочку – та потупилася. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й бог з тобою!

— Мам, ну що ти так…

— Я ж не за себе переживаю, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помре, а ж він ще не старий.

У Надії Михайлівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! – обурилася Оксана.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. Та й який сенс тобі виходити на півставки? Бо ж знімуть допомогу по догляду за дітьми!

— Та я не на свою роботу, а так… до магазину одного. Двічі на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Гаразд, мам, забудь. Ти права, з ними дуже важко. Тільки от як бути з цими грошима не знаю.

Оксана запустила в волосся пальці, розлохматила себе і завалилася на ліжко.

— Володя буде дзвонити – не випендрувайся, візьми трубку. Він потрібен тобі. Саме зараз потрібен. Чуєш?

Дочка промичала щось невідоме. У квартиру увірвалася після школи Юлька. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була у них. Їй відразу ставало весело і легко на душі.

— Всім привіт! Я хочу їсти просто звірськи, згодна навіть на крокодила!

Для експерименту перед Новим Роком Людвік був забраний з собою в місто. За пару днів спільного перебування малюкам гірше не стало. Онука Юлька вицілувала пса, а у святковий вечір пов’язала йому на ошийник золотистий бантик. Надія Михайлівна помітила, що дочка дуже вже намагається з наведенням краси перед дзеркалом. Одягнула сукню, колготки, зробила макіяж, з зачіскою стоїть, вигадує… Та й стіл накрила зовсім не на трьох.

— До нас прийде хтось чи що? Для кого ти так стараєшся?

— Чому стараюся? І не стараюся я зовсім! Просто хочу зустріти Новий Рік красивою, – відпарувала Оксана, малюючи губи? і потім додала неохоче: – Володя прийде. На прохався-таки. Але я не для нього вбралася! Ще чого!

Володимир з’явився через півгодини з мішком подарунків від Діда Мороза. На його схудлому обличчі бігали тіні збентежених почуттів: провини, очікування, готовності відбити наїзди колишньої дружини. Він зробив незграбну спробу бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! Надворі морозець що треба! – усміхнувся він на усі 32.

Оксана кліпала на нього густо нафарбованими віями і тільки було відкрила рот, як вибігла ошелешена Юлька. Вона не бачила батька з весни і не знала, що він сьогодні прийде. Володя розкрив руки для обіймів. Він явно здивувався тому, як подорослішала старша дочка.

— Юлька, яка ти красуня! Дай же я тебе обійму!

Юлька підбігла… І з усієї сили, як молода тигриця, забила кулачками по його розкритим рукам.

— Ненавиджу! Ти мені не тато! – крикнула дівчинка і зникла у своїй спальні, з усього розмаху грюкнувши дверима.

Тут же в два голоси заревли близнюки, і Оксана кинулася до них.

Володя поник і запхав спекотну куртку в шафу. Надія Михайлівна хмикнула, не стримавшись:

— Ну, а чого ж ти хотів? Невже сподівався на інше? Ех ви, батьки…