Connect with us

З життя

Сьогодні я, здається, бачила твого колишнього чоловіка

Published

on

— Здається, сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, – видихнула Надія Михайлівна, стягуючи зимові чоботи.

Оксана тим часом роздягала близнюків після прогулянки з бабусею.

— Самого чи з новою любов’ю?

— Сам був. Хвилин п’ять стояв, спостерігав, як я по дитячому майданчику коляску катаю, а коли я на нього подивилася, швидко розвернувся й пішов. Можу помилятися, звісно, але дуже схожий. Він хоч дзвонив, про дітей питав?

Оксана нахмурилася.

— Дзвонить через день. Я трубку не беру.

— Чого це ти? Може, помирилися б!

— Він мене вагітною покинув заради якоїсь пасії, про що мені з ним розмовляти?!

Дочка почала заводитися, але це не зупинило Надію Михайлівну.

— Тож може, він дітей хоче побачити? Дарма ти так! Можливо, і помирилися б заодно.

“І мені не довелося б тягатися до вас кожного тижня,” – подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо справді захоче – прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадників не треба.

— Ой, Оксано, не в твоєму становищі виставляти напоказ зайву гордість! Нарoдили дітей разом, разом і варто вирішувати проблеми.

— Тобто ти б батька пробачила?

— Знайшла що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику родину. На жаль, у Господа були на нього свої плани… А у вас що? Еех! – змахнула рукою Надія Михайлівна і вирушила до ванної мити руки, – Все через пень-колоду.

Після місяця майже безперервного перебування з новонародженими онуками Надія Михайлівна знову збагнула, що в такому режимі вона довго не протягне. До того ж песик Людвік, залишений нею у подруги, сильно сумував і майже нічого не їв. Тому Оксана залишила свої спроби переконати мати, що варто здавати її квартирку в Слобожанську, наводячи такі аргументи як: “а чого їй простоювати”. В якийсь момент вона пожаліла Надію Михайлівну і запропонувала приходити до них на три дні на тиждень, щоб вона, новоспечена матуся, хоч якось могла прийти до себе.

Надія Михайлівна прилягла поруч із 4-місячними онуками. Пухляшки! Ох, скільки ж із ними мороки! Очки Павлуші вже набули коричневого відтінку, і волосся росло темне, кучеряве, як у батька, а у Марічки яскраво-блакитні оченята, як волошки, а волоссячко біле, пухове… Різні дітки. Неподібні. Одна біда – щічки всуціль усіяні червоними, шорсткими плямами діатезу. А коли розкричаться… Мама не журися!

— Мені здається, не на Людвіка у них алергія, – припустила Надія Михайлівна, – що з ним всуціль обсипані були, що без нього. Дарма ти мою собаку ображала.

— Прямо вже так ображала! Він тварина, мамо, не перебільшуй. А щодо алергії, ти, швидше за все, права. – Оксана навіщо поправила і без того добре сидівший бодик на Павлуші і невпевнено скользнула по матері поглядом.

“Щось задумала вже” – здогадалася Надія Михайлівна і виявилася права.

— Я тут знаєш про що подумала… – почала Оксана, – може мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше завдяки маткапіталу, але допомога у мене мізерна, та й аліменти невеликі. Від декретних майже нічого не залишилося, а так багато витрат з цими дітьми!

— І не проси! – злякалася Надія Михайлівна. – Я з ними не впораюся одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене раніше часу звести в могилу? Так я вже зрозуміла, яка ти, зрозуміла, донечко… егоїстка, ось що! І не ображайся. Совість мати хоч трохи треба! Не бачиш, що я і так… на останніх силах… Все для тебе! Навіть Людвіка залишила! – захвилювалася і обірвала мати. Вона теж здалася собі поганою, огидною егоїсткою. Про себе, все-таки, в першу чергу наважилася подумати, а не про кровиночку 35-річну!

Надія Михайлівна поглянула на дочку – та потупилася. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й бог з тобою!

— Мам, ну що ти так…

— Я ж не за себе переживаю, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помре, а ж він ще не старий.

У Надії Михайлівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! – обурилася Оксана.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. Та й який сенс тобі виходити на півставки? Бо ж знімуть допомогу по догляду за дітьми!

— Та я не на свою роботу, а так… до магазину одного. Двічі на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Гаразд, мам, забудь. Ти права, з ними дуже важко. Тільки от як бути з цими грошима не знаю.

Оксана запустила в волосся пальці, розлохматила себе і завалилася на ліжко.

— Володя буде дзвонити – не випендрувайся, візьми трубку. Він потрібен тобі. Саме зараз потрібен. Чуєш?

Дочка промичала щось невідоме. У квартиру увірвалася після школи Юлька. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була у них. Їй відразу ставало весело і легко на душі.

— Всім привіт! Я хочу їсти просто звірськи, згодна навіть на крокодила!

Для експерименту перед Новим Роком Людвік був забраний з собою в місто. За пару днів спільного перебування малюкам гірше не стало. Онука Юлька вицілувала пса, а у святковий вечір пов’язала йому на ошийник золотистий бантик. Надія Михайлівна помітила, що дочка дуже вже намагається з наведенням краси перед дзеркалом. Одягнула сукню, колготки, зробила макіяж, з зачіскою стоїть, вигадує… Та й стіл накрила зовсім не на трьох.

— До нас прийде хтось чи що? Для кого ти так стараєшся?

— Чому стараюся? І не стараюся я зовсім! Просто хочу зустріти Новий Рік красивою, – відпарувала Оксана, малюючи губи? і потім додала неохоче: – Володя прийде. На прохався-таки. Але я не для нього вбралася! Ще чого!

Володимир з’явився через півгодини з мішком подарунків від Діда Мороза. На його схудлому обличчі бігали тіні збентежених почуттів: провини, очікування, готовності відбити наїзди колишньої дружини. Він зробив незграбну спробу бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! Надворі морозець що треба! – усміхнувся він на усі 32.

Оксана кліпала на нього густо нафарбованими віями і тільки було відкрила рот, як вибігла ошелешена Юлька. Вона не бачила батька з весни і не знала, що він сьогодні прийде. Володя розкрив руки для обіймів. Він явно здивувався тому, як подорослішала старша дочка.

— Юлька, яка ти красуня! Дай же я тебе обійму!

Юлька підбігла… І з усієї сили, як молода тигриця, забила кулачками по його розкритим рукам.

— Ненавиджу! Ти мені не тато! – крикнула дівчинка і зникла у своїй спальні, з усього розмаху грюкнувши дверима.

Тут же в два голоси заревли близнюки, і Оксана кинулася до них.

Володя поник і запхав спекотну куртку в шафу. Надія Михайлівна хмикнула, не стримавшись:

— Ну, а чого ж ти хотів? Невже сподівався на інше? Ех ви, батьки…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 1 =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Бездомна і голодна: Як я прихистила жінку, а сама опинилась за воротами

**«БЕЗДОМНА І ГОЛОДНА»**: Вивіска, яку тримала жінка, яку я приютила — але того ж дня вигнали й мене з мого...

З життя2 години ago

Час виправити помилку

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Я ніколи не думала, що все обернеться саме так. Озвіріло згадую, як усе почалося....

З життя3 години ago

Болюча пам’ять, що не зникає

Больно пам’ятати, неможливо забути Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові...

З життя4 години ago

«Що буде, якщо батьки справді розійдуться?» Вовку охопила тривога, а сльози нав’язались на очі.

«А якщо батьки справді розлучаться?» Від цієї жахливої думки в Олежка закрутило живіт і захотілося плакати. Троє друзів йшли зі...

З життя4 години ago

День між двома ночами

**Дві ночі і один день** Ярослава раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого...

З життя5 години ago

Загадка давнього зображення

**Таємниця старої фотографії** Олег та Марійка навчалися в одній групі. Звичайна дівчина, нічим не вирізнялася. Але чи то час закохатися...

З життя5 години ago

Привіт, ви чуєте? Дозвольте відкрити вам новий світ…

Алло, ви мене чуєте? Просто хочу відкрити вам очі… Соломія сиділа за кухонним столом, думаючи, що робити далі. «Пробачити не...

З життя6 години ago

Подорож серед хмар

Похід по хмарах З сірого неба сипав дрібний дощик. Данило підставив обличчя, і шкіра миттєво вкрилася краплинами води. Він із...