Сьогодні, здається, я бачила твого колишнього чоловіка

— Здається, я сьогодні бачила твого колишнього чоловіка, — зітхнула Галина Петрівна, стягуючи зимові чоботи.

Оксана тим часом роздягала близнят після прогулянки з бабусею.

— Один чи з новим коханням?

— Один був. Хвилин п’ять стояв, спостерігав, як я на дитячому майданчику коляску катаю, а коли я на нього подивилась, швидко розвернувся і пішов. Можу помилятися, звісно, але сильно схожий. Він хоч дзвонив, дітьми цікавився?

Оксана насупилась.

— Дзвонить раз на дві доби. Я трубку не беру.

— Чому так? Може, варто було б помиритися!

— Він мене вагітну кинув заради якоїсь вертихвістки, про що мені з ним розмовляти?!

Дочка почала заводитися, але Галину Петрівну це не зупинило.

— Так може, він хоче дітей побачити? Даремно ти так! Авось і помирилися б одночасно.

«І мені не довелося б приходити щотижня», — подумала бабуся вже про себе.

— Він прекрасно знає адресу! Якщо дійсно захоче — прийде. А миритися я з ним не збираюся, мені зрадники не потрібні.

— Ой, Оксано, не в твоєму положенні надмірну гордість виставляти! Народили дітей разом, разом і маєте розбиратися.

— То чи ти б батька пробачила?

— Знайшла, що порівнювати! Твій батько мене на руках носив і завжди мріяв про велику родину. На жаль, у Господа на нього були свої плани… А у вас що? Ех! — махнула рукою Галина Петрівна і пішла в ванну мити руки, — Все через пень-колоду.

Після місяця майже безперервного перебування з новонародженими онуками Галина Петрівна зрозуміла, що в такому режимі довго не витримає. До того ж песик Людвиг, залишений нею з подругою, сильно сумував і майже нічого не їв. Тому Оксана залишила спроби переконати матір, що варто здавати її квартиру у Львові, приводячи такі доводи, як: «а чого їй простоювати». У якийсь момент вона пожаліла Галину Петрівну і запропонувала приходити до них на три дні на тиждень, щоб вона, новоспечена матуся, хоч якось могла прийти до тями.

Галина Петрівна прилягла поруч із 4-місячними онуками. Пухлячки! Ох, скільки з ними роботи! Очі Павлусі вже почали набувати карого відтінку, і волосся росло темне, кучеряве, як у тата, а у Полінки яскраво-блакитні очі, як льон, а волосся біле, пухове… Різні дітки. Неподібні. Одна біда — щоки всуціль у червоних, шорстких плямах діатезу. А як розкричаться… Мама не горюй!

— Мені здається, у них не на Людика алергія, — припустила Галина Петрівна, — що з ним обліплені були, що без нього. Даремно ти собаку мою образила.

— Прям таки образила! Це ж звір, мамо, не перебільшуй. А щодо алергії ти, мабуть, права, — Оксана для чогось поправила і без того добре прилеглий бодік на Павлусеві й невпевнено ковзнула по матері поглядом.

«Зміряла! Що задумала» — здогадалася Галина Петрівна і виявилася права.

— Я ось думала… — розпочала Оксана, — може, мені на півставки вийти? З іпотекою, звісно, тепер легше завдяки материнському капіталу, але допомога мізерна, та й аліменти маленькі. Від декретних майже нічого не залишилось, а витрат з дітьми багато!

— І не проси! — обурилася Галина Петрівна. — Я не справлюся з ними одна, ти в своєму розумі? Хочеш мене передчасно в могилу загнати? Я вже зрозуміла, яка ти, зрозуміла, дочко… Егоїстка, ось! І не ображайся. Совість мати треба! Не бачиш, що я і так… з останніх сил… Все для тебе! Навіть Людика залишила! — хвилювалася мати, почувалася поганою, жахливою егоїсткою. Про себе врешті-решт насмілилася подумати, а не про своїй кровиночці 35-річній!

Галина Петрівна глянула на дочку — та схилила голову. Продовжила:

— Не розумієш, ні. Та й хай з тобою!

— Мамо, ну чому ти так…

— Якраз не за себе переживаю, а за собаку! Кому він потрібен, крім мене? Засумує, помре, а ще не старий.

У Галини Петрівни виступили сльози.

— Вічно ти перебільшуєш! — обурилася Оксана.

— Ні, я на відміну від тебе тверезо дивлюся на речі. До того ж, який сенс тобі на півставки виходити? Із тебе ж знімуть допомогу по догляду за дітьми!

— Та я не на свою роботу, а так… В магазин. Два рази на тиждень неофіційно. Знайома запропонувала. Ладно, мамо, забудь. Ти права, з ними дуже важко. Тільки ось що робити з цими грошима, не знаю.

Оксана завела пальці у волосся, скуйовдила себе й лягла на ліжко.

— Вєня дзвонитиме — не демонструй незалежність, візьми трубку. Він потрібен тобі. Саме зараз потрібен. Чуєш?

Дочка промичала щось незрозуміле. У квартиру увірвалася зі школи Юля. Дівчинка дуже любила, коли бабуся була у них. Їй одразу ставало весело і легко на душі.

— Усім привіт! Я так зголодніла, що готова навіть крокодила з’їсти!

Як експеримент на Новий Рік Людик був узятий до міста. За кілька днів спільного перебування малюкам гірше не стало. Онука Юля обсипала собаку поцілунками, а у святковий вечір пов’язала йому на ошийник золотаву стрічку. Галина Петрівна помітила, що дочка занадто старається з наведенням порядку перед дзеркалом: наділа сукню, колготки, зробила макіяж, думає над зачіскою… Та й стіл накрила не на трьох.

— До нас хтось прийде? Для кого ти так стараєшся?

— Чому це стараюся? І не стараюся зовсім! Просто хочу зустріти Новий Рік красивою, — відповіла Оксана, фарбуючи губи, і додала неохоче: — Вєня прийде. Та попросився-таки. Але я не для нього нарядилася! Ще чого!

Веніамін прийшов через півгодини з мішком подарунків, як у Діда Мороза. На його схудлому обличчі блукали тіні змішаних почуттів: провини, очікування, готовності відбити звинувачення колишньої дружини. Він незграбно намагався бути веселим і безтурботним.

— Всіх з наступаючим! На вулиці мороз такий, хоч куди! — усміхнувся він на всі 32 зуби.

Оксана кліпнула на нього густо нафарбованими віями і тільки відкрила рота, як вибігла здивована Юля. Вона не бачила батька з весни і не знала, що він сьогодні прийде. Вєня розкинув руки для обіймів. Він явно здивувався, як подорослішала старша дочка.

— Юля, яка ти красуня! Дай же обійму тебе!

Юля підбігла… І з усієї сили, як молода тигриця, забила кулаками по його розкинутих руках.

— Ненавиджу! Ти мені не батько! — прокричала дівчинка і зникла у своїй спальні, грюкнувши дверима.

Одразу ж двома голосами заплакали близнята, і Оксана побігла до них.

Веніамін заспокоївся і запхав куртку в шафу. Галина Петрівна, не стримавшись, хмикнула:

— Ну, а чого ж ти хотів? Невже очікував іншого? Ех ви, батьки…