Спільна кухня та лінива невістка

Спільна кухня і ледача невістка

Ми з Олегом живемо в його будинку — ну, як би так сказати, не зовсім його. Окрім нас тут мешкають його молодший брат Дмитро та його дружина Соломія. У нас одна спільна кухня, продукти купуємо на всіх, готуємо по черзі, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, правда? Тільки ось Соломія, наша дорогоцінна невістка, схоже, вирішила, що господарство — це не її турбота. Вона ані ложки не помиє, ані картоплі не почистить, а я вже на межі, щоб вручити їй мітлу і сказати: “Ласкаво просимо до реального світу!” Але поки що я стримуюся, хоча моє терпіння тане швидше, ніж вершкове масло на розжареній пательні.

Будинок дістався Олегу та Дмитру від батьків, і, коли ми одружилися, вирішили жити всі разом — так економніше, та й будинок великий, місця вистачає. Я не була проти: Дмитро хлопець спокійний, працює в автосервісі, вдома майже не з’являється. А Соломія… Ох, із нею все складніше. Коли вони з Дмитром тільки одружилися, я думала, вона просто соромиться, не хоче втручатися в спільні справи. Але минуло півроку, і я зрозуміла: сором тут ні до чого. Соломія просто чемпіонка з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон або фарбувати нігті, поки я на кухні готую вечерю на четверо.

Наша система проста: продукти купуємо збірно, готуємо по черзі. Я з Олегом беремо на себе половину тижня, Дмитро інколи смажить м’ясо або робить свої фірмові бутерброди, а Соломія… Ну, її черга — це коли вона замовить піцу або поставить на стіл йогурт із написом “вечеря готова”. І якби вона просто не любила готувати, але вона навіть посуд за собою не миє! Якось я підрахувала: за тиждень я мию гору тарілок, з яких половина — її кавові чашки з недопитим лате. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, як на прибульця, і каже: “Ой, Марічко, я забула, завтра зроблю”. Завтра? Це завтра ніколи не настає!

Я пробувала говорити з Олегом. “Олеж, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Дмитро з нею поговорить?” Олег тільки сміється: “Марічко, не надувай, Соломійко просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мама все робила”. Міська? А я, значить, із села втекла? Я теж у місті виросла, але це не заважає мені чистити картоплю і мити підлогу. Дмитро, коли я натякнула йому, тільки плечима знизав: “Соломійка така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй”. Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю юрбу, якщо я теж почну “не хотіти”?

Нещодавно стався випадок, який мене добив. Я готувала плов — справжній, з телятиною, як Олег любить. Поприділа біля плити дві години, накрила на стіл, кличу всіх. Соломія спускається, бере тарілку, накладає собі купу й каже: “Марічко, а чому рис сухий? Треба було олії більше додати”. Я ледь виделку не впустила. Сухий? Це я, значить, дві години біля плити стояла, щоб почути, що мій плов “не такий”? А вона навіть дякувати не сказала, з’їла й пішла, залишивши тарілку на столі. Я тоді вибухнула і сказала: “Соломіє, якщо не подобається — готуй сама”. Вона тільки фуркнула: “Ну, я ж не вмію, Марічко, ти краще справляєшся”. Краще? Значить, тепер я офіційно шеф-кухар цього будинку?

Я почала думати, що робити. Перший варіант — влаштувати страйк. Перестати готувати, прибирати, купувати продукти. Подивимося, як Соломія заспіває, коли у холодильнику залишиться лише її йогурт. Але я знаю, що Олег з Дмитром почнуть бурчати, а мені не хочеться сваритися з чоловіком через неї. Другий варіант — поговорити з нею начистоту. Сказати: “Соломійко, ми тут не в готелі, або допомагай, або їж у кафе”. Але я боюся, що вона знову зробить вигляд, ніби не зрозуміла, або почне скаржитися Дмитру, а той мене звинуватить. Третій варіант — просто змиритися. Але це не про мене. Я не збираюся бути служницею у власному домі.

Іноді я мрію, щоб ми з Олегом зняли квартиру і переїхали. Але будинок — це Олегова спадщина, він його любить, та й я прив’язалася до цього місця: тут сад, веранда, затишок. Не хочу через Соломію відмовлятися від того, що нам дороге. Я навіть пробувала хитрити: запропонувала поділити кухню на “зони відповідальності”. Мовляв, кожен відповідає за свої продукти та посуд. Але Соломія тільки кивнула і продовжила пити свою каву з моєї чашки. Схоже, вона просто не пробивна.

Моя подруга, коли я їй пожалілася, порадила: “Марічко, дай їй конкретне завдання. Скажи, що вона готує вечерю в середу, і точка”. Я спробувала. Призначила Соломії день, а вона у відповідь: “Ой, Марічко, я в середу зайнята, давай ти?” Зайнята? Гортати соцмережі? Я вже на межі, щоб повісити на кухні графік і підписати: “Соломія, твій день — або піЯ придумала новий план — запросити її маму на обід і недвозначно натякнути, що її дочка вважає кухонні справи “нижчою категорією”.