Спільне життя: мрії та реальність Анни зруйновані

Оксана вирішила жити разом, але реальність зруйнувала її мрії

Оксана завжди була жінкою, яку любили всі навколо, проте доля склалася так, що вона залишилася самотньою. У молодості вона присвятила себе книгам і знанням, які її батьки, особливо мати, берегли, як скарб. Вона виросла в маленькому містечку під Вінницею, оточена тишею і сторінками старих романів, далеко від суєти та земних пристрастей.

Одного разу в її життя увірвався чоловік — статний, заможний, з чарівною усмішкою. Він залицявся до неї з пристрастю, і весілля здавалося неминучим, як світанок після ночі. Але доля нанесла жорстокий удар: раптова смерть батька і важка хвороба матері зруйнували всі плани. Оксана залишилася доглядати за хворою, а наречений, не витримавши випробувань, зник з її життя, як привид, залишивши лише гіркоту зради.

Роками пізніше, після відходу матері, Оксана раптом відчула, як сильно їй бракує тепла іншої людини. Вона бачила, як її подруги після розлучень здобувають свободу, як розправляють крила, і все ж у її серці тліла туга за близькістю, за кимось, хто розділить її самотність. І ось випадково вона зустріла вдівця Сергія. Він був людиною її складу — захоплювався літературою XIX століття, цитував Достоєвського і Тургенєва, а їхні розмови біля каміна стали іскрою, з якої спалахнув роман. Незважаючи на застереження близьких — «Навіщо тобі це у твоєму віці? Живи для себе!» — Оксана та Сергій наважилися на шлюб, вірячи, що любов здатна подолати все.

Проте реальність виявилася холодною і безжальною. Спільне життя перетворилося не на ідилію, а на щоденне випробування. Сергій зі звичкою розкидати речі та жити в хаосі став для Оксани справжнім кошмаром. Її світ, де все було на своїх місцях, де кожна книга стояла рівно на полиці, а кожна чашка знала своє місце, руйнувався під натиском його безладу. Кожен день перетворювався на боротьбу за терпіння, за спробу знайти хоч краплю гармонії в цьому хаосі.

Вона намагалася поговорити з ним, відкривала душу, благала розділити відповідальність за їх середовище. Але її слова губилися в порожнечі — Сергій залишався глухим до її благань, до її болю. Після чергового випадку, коли вона знайшла свої улюблені книги, недбало звалені в кутку, а кухню — заваленою брудним посудом, Оксана не витримала. Сльози текли, коли вона сказала: «Я хочу піти. Повернути собі спокій». Вона мріяла про те тихе, самотнє життя, де ніхто не вторгався в її світ, де вона була господинею своєї долі.

Та Сергій, посилаючись на свої справи, попросив часу, щоб «розібратися». Він залишився в її домі, і це лише посилювало її страждання. Кожен його крок, кожен звук його присутності різав її серце, як ніж. Дев’ять місяців — стільки тривала ця агонія, цей шлюб, який став для неї кліткою. Нарешті, розлучення було оформлено, і Оксана вирвалася на волю.

Повернувшись до своєї самотності, вона відчула, як легені наповнюються повітрям, а душа — давно забутою радістю. Стіни її маленької квартири знову стали її притулком, її фортецею. Вона сиділа з чашкою чаю, дивлячись у вікно на осінній дощ, і вперше за довгий час усміхнулася — щиро, від серця. Свобода, яку вона повернула собі, була дорожча будь-яких ілюзій про щастя вдвох. Оксана зрозуміла: її життя належить лише їй, і більше вона не дозволить нікому порушити цей тендітний, але такий безцінний спокій.