Старенька продавала прості товари біля підземного переходу на вокзалі.

Василина Михайлівна стояла біля підземного переходу поруч із залізничною станцією і продавала різні нехитрі товари. Щодня вона приходила сюди, як на роботу, з двох причин. По-перше, це було хоч якесь, але заняття, а по-друге, пенсія у бабусі була маленька, хоча вона все життя сумлінно працювала, але так склалося…

Сидіти вдома самій їй було нудно. Чоловіка Василини давно вже не було, минуло добрих двадцять років, і від нудьги вона почала в’язати. Спершу в’язала для себе, потім сусідам стала дарувати шкарпетки, рукавиці, потім усіх вже обдарувала, що далі нікуди, і стала Василина в’язати на продаж.

Не лише в’язані вироби продавала бабуся. І огірочки солоні пропонувала, і капусту квашену. А часом і кімнатні квіти: фіалки та кактуси.

Завела собі собаку, безпородного дворнягу. Колись побачила його з нашийником, було шкода песика, взяла до себе додому, оголошення повісила, може, хтось загубив. Але власники не знайшлися. Мабуть, навмисно викинули тваринку. Ну і куди ж тепер її? Пожалкувала Василина собаку. Тепер так і живуть вдвох дружно. І на «роботу», до підземного переходу, кожного разу супроводжує бабусю пес. Сідає поруч і сидить, охороняє. А бабуся його хлібом підгодовує. Купує собі половину батона і песику шматочок ламає. Запиває чаєм із термоса — ось і обід.

***

Дмитрик йшов зі школи засмучений. Світлана Тимофіївна, вчителька математики, поставила двійку. Майже ні за що. Несправедливо. «Хіба в математиці важлива українська мова?!» — дивувався хлопчик. Ну, трохи неправильно вирішив задачу, ну, помилки в прикладах зробив. Так це ж математика! «А щоб знижувати оцінку за граматичну помилку у відповіді, це вже занадто!» — міркував хлопчик. Але мамі цього не поясниш. І хто тільки придумав цей електронний щоденник! Тепер від батьків двійки зовсім не приховати. Раніше вирвав сторінку зі щоденника — і порядок…

Так він ішов і не помітив, як майже до свого дому дійшов. Залишилося лише через підземний перехід перейти. «О, старенька стоїть. Знову зі своїми шкарпетками. Такі величезні. Хто їх тільки купує», — думав Дмитрик. Раптом побачив на підстилці, яка лежала на асфальті і виконувала роль вітрини у бабусі, дуже красиву фіалку в баночці з-під сметани. Ну, просто неймовірну. Пелюсточків у неї було стільки, що вони виглядали наче маленькі трояндочки, і колір у них був рожевий, а листочки з різьбленими краями. Зачарувався хлопчик, зупинився й стоїть. Під фіалкою ціна написана на папірці — 50 гривень. А у Дмитрика цілих вісімдесят було.

«Що як мамі купити квітку?» — подумав хлопчик. «І до Восьмого березня скоро, ну майже. Вона квіти любить, зрадіє і забуде про двійку!»

Купив Дмитрик фіалку, приніс додому і поставив мамі на стіл, прямо на кухні. Потім трохи подивився телевізор, з’їв зі сковорідки котлету. Потім заглянув у холодильник і тоскно подивився на каструлю з супом, який мама веліла обов’язково поїсти.

— Та його ж гріти треба! Та ну! Не хочу! — сказав Дмитрик і побіг на вулицю гуляти.

Фокус із фіалкою вдався. Мама дійсно зраділа і забула перевірити Дмитрикові оцінки. Весь вечір вона возилася з квіткою, пересаджувала її й намагалася знайти найкраще місце для неї у квартирі.

А Дмитрик подружився з Василиною Михайлівною. З тих самих пір, коли він придбав у неї фіалку, вони стали при зустрічі вітатися. Потім він почав спілкуватися з бабусею, ділитися з нею своїми шкільними новинами, а згодом з’ясувалося, що вона була колишньою вчителькою математики і чудово пам’ятає всю шкільну програму. А Дмитрикові ж це на руку! Він сідає поруч з бабусею на розкладному стільчику, і вона йому всю домашню роботу пояснює. Що на що множити і як задачу вирішувати. А бабусин пес, Архімед, поруч крутиться, носом у руки тицяє, хоче, щоб Дмитрик його погладив і за вухом почухав.

Але якось раз йшов хлопчик зі школи, а бабусі біля переходу не було. Лише Архімед сидів на тому самому місці, де зазвичай бабуся свої в’язані шкарпетки розкладала. Побачивши Дмитрика, пес стрибнув і кинувся до нього, ніби чекав. Він почав махати хвостом, відбігати, знову повертатися, всім своїм виглядом показуючи, що треба кудись йти. Дмитрик пішов за Архімедом. Але довго йти не довелося. Біля сусіднього будинку, на лавочці сиділа бліда Василина Михайлівна, поруч стояла її велика сумка на коліщатках. Побачивши хлопчика і пса, вона усміхнулася й сказала:

— Ну, куди ти втік, бешкетнику! Рятувати мене надумав? Все вже гаразд. Я таблетку випила. Відпустило. Трохи посиджу і піду на робоче місце.

— Бабусю! Навіщо ви весь час ходите туди, до переходу? Вам треба вдома лежати, телевізор дивитися, серіали.

— Ох, онуче! Та нащо вони мені здалися!

— Ну, адже все одно нічого ніхто не купує!

— Це так, — зітхнула бабуся. Потім поглянула сумно на Дмитрика і тихо сказала:

— Дома я пропаду. А так хоч при ділі.

— Ви б спробували щось інше зв’язати. Ну, може, іграшки м’які? А то шкарпетки ці ваші, знаєте, ну якось не дуже популярні… Знаєте, що, давайте ви спробуєте зв’язати когось, а я оголошення розміщу в інтернеті! Там все-все можна продати!

— Ну, — нерішуче протягнула бабця, — Чому ж не спробувати? Хто там у вас зараз наймодніший? Свинка Пеппа? Я дещо знаю, адже телевізор-то все-таки дивлюся, — хитро примружилася старенька.

— Її теж можна! — усміхнувся хлопчик.

Василина Михайлівна виявилася чудовою майстринею. Надягнувши величезні окуляри з товстими скельцями, вона так вправно взялася в’язати різних персонажів мультфільмів, і сучасних, і радянських, і просто симпатичних звіряток, що бізнес у неї пішов угору. Клієнти в чергу записувалися. З ранку до ночі телефонували. Спочатку Дмитрик їй допомагав, зі свого комп’ютера оголошення викладав. А на перші заробітки бабуся купила собі простенький смартфон замість старенького кнопкового телефону, і через інтернет почала постійно спілкуватися з замовниками. Іграшки у неї виходили на славу, бо в кожну з них Василина Михайлівна вкладала часточку своєї душі. Тепер їй стояти біля переходу не було потрібно. В теплі, попиваючи чаєчок, вона заробляла собі на пенсію. Та й спілкування у неї побільшало. Тепер точно не засумуєш.

Одного разу Дмитрик пішов у магазин за хлібом і побачив, як бабуся сідає в таксі.

— Ось, онуче, хочу в платну поліклініку з’їздити. До хорошого лікаря показатися. Адже тепер можу собі дозволити! — усміхнулася Василина Михайлівна, — Дякую тобі! Допоміг мені знайти нішу на ринку! О, як! — засміялася вона.

При цих словах старенької Дмитрик усміхнувся, водій таксі теж усміхнувся і, розвернувши машину, швидко повіз Василину Михайлівну до платної поліклініки…