З життя
Старенька жінка чекала в коридорі поліклініки.
У коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею була худорлява дівчинка, десь років п’ятнадцяти, в короткій спідниці, з-під якої виглядали гострі колінця. Бабуся привела онуку на аборт.
Бабуся весь час важко зітхала. Онука з переляканим поглядом озиралася навколо. Поруч із нею стояла сумка. Підійшла дівчина, років тридцяти, і сіла поруч.
— Ви сюди?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але там знеболять. Головне, що швидко, хвилин п’ять, якщо строк малий. Так кажуть, я перший раз тут. Я і сама боюся, якщо чесно. Хоча розумію, адже дитина ні в чому не винна…
— Господи, як воно вийшло… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі вчиться, а хлопець її обдурив, покинув. А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що нам робити? Їй ж школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її ростила… Ох, біда яка…
— Ба, ну вистачить тобі, не розбивай мені серце, і так важко… Он дівчина сказала ж, що не буде боляче, раз — і все…
— Ох, онучко, там же дитинка у тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, пішли, нічого, виростимо. У війну он родили, і нічого. Справимося. І Петрик твій не потрібен, “батьком” називається… Вставай, бери сумку, пішли додому, нічого нам тут робити.
Дівчинка ніби цього і чекала. Ухопила сумку і пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, яка сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я його кохаю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчите універ, а там видно буде!
— Мамо, нам вже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Пообідаємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею та й все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.
— Ох, Машка, ну чого не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-ніяк…
— Запроси їх у гості, мамо…
— Вітаю, заходьте! Я Машина мама, Юлія. Сідайте до столу…
Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що вона народила його у 16 років, від однокласника, який спершу відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися з Анею, щоб не сісти у в’язницю. На папері тільки вони чоловік і дружина були, не жили разом, а згодом і розлучилися.
— Ви знаєте, Юлю, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спершу позбутися Дімочки… Анька бо ще школярка була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла молодою, а батько у в’язниці загинув. Я її одна ростила. І тут на тобі, знову вагітність… Ну куди народжувати, кому?
Коли прийшли вже в лікарню, чекали на чергу на процедуру цю, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти не винні ні в чому, і мене ніби хтось по голові вдарив, хіба ж можна дитину вбивати невинного… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Дімку зберегли.
Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам і не потрібно було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петро, батько Дімкин, ніяк не допомагав, і його батьки теж.
Нічого, впоралися. Анька потім вийшла заміж за добру людину, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, у них є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. Ось така історія у нас.
Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машку…
Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні сторони, і коли вони знову зустрілися, то він був вже одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.
Сім’ю йому вона руйнувати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.
Наважуючись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона й поготів. Вона вирішила, що це знак згори.
Юля пішла з лікарні, вслід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.
І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло і не бути, планують одружуватися. Це хіба не знак долі?
Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини, і з жахом думають, що її могло і не бути…
Багато різного в житті трапляється, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже інколи 5 хвилин вирішують багато…
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Checked Into a Hotel to Celebrate on My Own
My husband invited his ex-wife over for the boys, so I spent the holiday in a hotel Where are you...
Never Truly Forgotten Every day, Prohor commutes from his job in London: a ride on the Tube, then the bus, before finally arriving home. The journey lasts over an hour each way. His car spends more time parked than on the road, thanks to London’s notorious rush hour traffic—he finds it easier and faster by public transport. Two years ago, his family life changed drastically; he and his wife quietly divorced. Their daughter, seventeen at the time, stayed with her mum. There were no dramas—Prohor was never one for arguments. He’d noticed his wife had changed over the years, grown restless, and often left late, claiming she was meeting friends. When he asked, —Why are you always out so late? Most wives are at home by this hour. —None of your business. Those ‘normal’ wives—just hens. I’m different: clever, social, and need more than just home. Besides, I’m not a farm girl like you. —So why did you marry the farm boy? —Picked the lesser of two evils, she’d retort before shutting down the conversation. Soon after, she filed for divorce and moved Prohor out of the flat; he’s since got used to renting and isn’t ready for marriage again, though he keeps looking. On the Tube, like most, he doesn’t waste his travel time—scrolls through social media, reads news, jokes, and watches clips. Scrolling absentmindedly, one image jolts him—it’s an ad: Folk Herbalist Mary, Natural Remedies He recognises the face immediately—his first love from school: unrequited, unforgettable. He remembers her well, that strange but beautiful girl from his class. Barely making his stop, he rushes home on foot, skipping the bus just to clear his head. Inside, he forgets his dinner and sits in the corridor, staring at his phone, jotting down the number in the ad before his device demands a charge. While his phone powers up, memories flood back: Mary was always different from their first day in Year 1. Quiet, modest, with her school dress a little below the knee—unlike the other girls. Their small village outside Oxford was a place where everyone knew everyone, but no one knew much about Mary. She lived with her grandparents in a unique house by the woods—like something out of a fairytale. He fell for her—childishly, yet to him, seriously. She had a handmade rucksack with beautiful embroidery, and rather than the usual “hiya”, she’d always greet people with: “Good health to you.” She was like a character from an old English legend—never rowdy, always polite. One day Mary missed school, and the kids went to check on her. Outside the village, they saw her home—and a crowd: her grandmother’s funeral. Mary in her headscarf, wiping her tears, her grandfather silent but present. After the burial, the children were even invited in for the wake. That memory stuck—his first funeral. Mary returned to school soon after. Time passed, the girls matured, took to makeup and fashion battles. Only Mary remained as dignified and natural as ever, her cheeks rosy without a hint of blush. The boys started courting; Prohor tried his luck with Mary. She didn’t respond at first, but at the end of Year 9, he managed: —Can I walk you home after school? She replied, quietly, privately, —I’m promised, Prohor. It’s tradition in our family. He was confused—what tradition? Later he learned her grandparents were Old Believers, her parents having died young, leaving her their legacy. Mary excelled at school, wore no jewellery, kept to herself despite the others’ gossip. She blossomed every year, by Year 10 there was no denying her beauty. After graduation, classmates scattered. Prohor moved to London for university. He heard Mary married her betrothed and moved to a remote village, living a simple rural life—herding cows, working the land, raising a son. None of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does now,” Prohor muses, “Herbalist… Looks even lovelier than before.” Sleep eludes him, morning comes and the routine repeats—work, but the past and beautiful Mary won’t let go. First love never fades, always stirs the heart. After several days in a daze, he finally messages her: —Hello, Mary! —Good health, she replies, unchanged as ever. “What concerns you?” —Mary, it’s Prohor, your old classmate. Remember we shared a desk? Saw you online—had to write. —Of course, Prohor, the brightest lad in our class. —This is your number, can I ring you? he asks. —Of course, she replies. After work, he calls; stories and memories exchanged. Where do you live? What’s life like? —I’m still in the old family home by the woods, she tells him. Came back after my husband died—a bear attack in the forest… Grandfather’s gone too. —Sorry, I had no idea… —It’s alright, Prohor, it was long ago. Life goes on. You’re just calling for a chat, or do you need some herbs? I sometimes advise. —Just wanted to say hello. No herbal remedies needed, just saw you and all the memories came flooding back. Miss the old village—my mother’s gone now. They reminisce and say goodbye. But a week later, restless, Prohor calls again: —Hi, Mary. —Good health, Prohor. Missing someone or fallen ill? —Just missing you, Mary—please don’t be cross, but could I visit you? —Come if you like, she says, unexpectedly. Whenever you get the chance. —My holiday’s next week, he beams. —Good, you know the address. He spends the week preparing, choosing gifts for Mary—wondering what she’s like now. At last, he drives from London to his old village—six hours, not a hardship, he loves long drives. Arriving, he’s shocked at the changes. New homes, shops, even the local factory thriving, the high street buzzing. —Wow, thought our village, like so many others, must’ve faded away. But it’s thriving, he says aloud. —It’s a proper town now, replies a passing pensioner with pride. Been granted borough status for ages. You haven’t been back for years, have you? —Years and years, says Prohor. —Our mayor’s a good man—really cares about the place, so it’s grown and blossomed. Mary waits for Prohor at the old house when he calls to say he’s arrived. As his car turns in, Mary’s heart races. No one ever knew how she’d loved Prohor since school—a secret she’d have carried forever had he not reappeared. Their reunion is joyful. Sitting for hours in the gazebo, the old house your typical English cottage—aged, yet welcoming. —Mary, I’ve come on business, he says, with a serious look. —I’m listening, she answers a bit nervously. —I’ve loved you all these years, surely you can’t still turn me away? Mary leaps up, throws her arms around him. —Prohor, I’ve always loved you, too—since I was a girl. Prohor spends his holiday with Mary, and as he leaves, he promises, —I’ll sort things at work, switch to remote, and come back for good. I’m not going anywhere else—I was born here, and here I’ll make myself useful.
Forgetting Completely Was Impossible Every day, Alfred took the underground from work to home, then caught the bus, and eventually...
Yesterday — Or How a Dinner Party for the “Gourmet Brother-in-Law” Became a Lesson in Family, Boundaries, and the True Cost of Hospitality in a Classic English Home
June 7th How quickly a gathering can turn into a test. I dont know why I still get so flustered...
Dandelion Jam After a mild, snowy English winter, everyone in the quaint town is longing for the fresh green leaves and colourful blooms of spring. Taissa, living in her cosy flat with her granddaughter Vera—whose parents, both doctors, have gone to work in Africa—finds herself cherishing the new season. The rhythms of the town change: market stalls buzz, neighbours gather on garden benches, and birdsong replaces alarm clocks. Taissa’s daily life intertwines with her lively neighbours—cheerful, well-read Valerie and grumpy Mrs Simmons—whose gossip and camaraderie brighten the days. Meanwhile, Vera happily attends school and dance class, proud to be watched over by her loving grandma. When Taissa strikes up a warm friendship with her thoughtful neighbour George Ellis, a widower with a distant daughter, they find comfort in shared stories and park strolls. Yet, tension brews when George’s daughter Vera visits and demands he sell his flat to move in with her family, suspecting Taissa’s intentions. An awkward confrontation ensues, but Taissa remains gracious. Life brings Taissa and George back together; he approaches her with a crown of dandelions and a jar of homemade dandelion jam, sharing its English folklore and health benefits. Their friendship flourishes over tea, recipes, and evenings under the old linden tree. Through spring’s renewal, two hearts discover sunshine in companionship and the sweet taste of dandelion jam. Thank you for reading and supporting my stories—wishing you all life’s brightest joys!
Dandelion Jam The snowy winter had finally packed its bags and left, not that the cold was anything to write...
Didn’t Want To, But Did: The Nerve-Wracking Choices of Vasilisa Living Alone in Her Grandmother’s Country Cottage, Facing Village Gossip, Deadly Debts, and a New Love with Anton the Local Policeman
Didnt want to, but did Sarah wasnt much of a smoker, you know? Still, shed convinced herself that a cigarette...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays, Left Empty-Handed When I Refused to Give Up My Sanctuary
Relatives demanded my bedroom for the holidays and left with nothing So where am I supposed to stick this massive...
A Silent New Year’s Eve
New Years hush November drifted in, drab and drizzly, the kind of grey that seeps into your bones. Each day...
Mother-in-law Helped Herself to My Gourmet Foods from the Fridge—Stuffing Them All into Her Bag Before Saying Goodbye
The mother-in-law slipped the delicacies from my fridge into her handbag before heading home. “Are you sure we need all...