Старенька жінка на лавці в коридорі поліклініки для жінок.

На лавці в жіночій поліклініці сиділа літня жінка. Поруч з нею була худенька дівчина, років п’ятнадцяти, в короткій спідниці з виступаючими гострими колінами. Бабуся привела внучку до лікаря.

Бабуся все була в роздумах і важко зітхала, а дівчина озиралась навколо з переляканими очима. Поруч стояла сумка. Підійшла жінка, років тридцяти, і сіла поряд.

– Ви теж до цього кабінету?

– Так… А скажіть, це не боляче?

– Неприємно, звісно, але тут роблять знеболення. Головне, що швидко, всього кілька хвилин, якщо термін невеликий. Так кажуть, я також вперше тут. І теж хвилююся, чесно кажучи. Розумію розумом, дитина не винна ні в чому…

– Ой, як же це сталося.. Розумієте, це моя внучка, вона навчається в дев’ятому класі, і хлопець її обманув, покинув… А вона вагітна. Він і слухати нічого не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я її одна виростила. Ой, яке ж горе…

– Бабусю, ну досить, не розривай мені серце, і так важко… Ось дівчина ж сказала, що не боляче буде, раз – і все…

– Ох, внучко, там же в тобі дитина, жива, а ти раз — і все… Дитя не винне ні в чому, дійсно. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростемо разом. У війну ж народжували, і нічого. Ми впораємося. І твій Петро теж не потрібен, він не батько… Вставай, бери сумку, і ходімо додому, нам тут немає чого робити.

Дівчина наче цього й чекала. Схопила сумку і пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…

Двадцять років потому

– Мамо, я його кохаю, у нас все серйозно, повір! Діма — хороший хлопець, у нього велике майбутнє!

– Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчіть університет, а там видно буде!

– Мамо, нам вже по 20 років, ми вже не діти. Весілля на навчанні не позначиться, тим більше, ми не будемо марнувати гроші, просто розпишемося, навіщо нам ці формальності? Повечеряємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею, і все, а з друзями ми самі потім відзначимо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.

– Ох, Машо, ну що не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-не-як..

– Запроси їх у гості, мамо…

– Здрастуйте, проходьте! Я мама Маші, Юлія. Сідайте за стіл…

Поглянувши на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мама Діми, Ганя, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що вона його народила в 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися з Ганею, щоб не сісти в тюрму. На папері вони тільки були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.

– Знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дімочки… Ганя ж була ще зовсім дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла молодою, а батько зник у тюрмі. Я її одна виростила. І тут така штука… Куди ж народжувати, кому?

Уже в лікарні, чекаючи процедури, підійшла одна дівчина. Теж на аборт. Каже, що діти ні в чому не винні, і мене наче грім вдарив, невже можна знищити невинну дитину… Це був знак згори, щоб ми зупинилися, і зберегли Діму.

Дівчину ту, мабуть, сам Бог надіслав. Ми з Ганею пішли з лікарні додому. Вона до останнього ходила до школи, закінчила 9 класів, нам більше й не треба було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Ганя ходила в училище, навчилась на кондитера. Петро, батько Діми, ніяк не допомагав, і його батьки теж.

Нічого, впоралися. Ганя потім вийшла заміж за хорошу людину, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення, і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма та Маша одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Гані переберуся. Ось така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з внучкою, які колись пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона зважилася залишити дитину, свою улюблену Машку.

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першим коханням. Життя розвело їх у різні боки, і коли вони знову зустрілися, він був уже одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Розбивати йому родину вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Зважившись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабця з онучкою за п’ять хвилин змінили її ставлення до цього питання. Якщо вже вони впораються, то вона тим більше. Вона вирішила, що це знак з неба.

Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо п’яти хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя без цієї дитини не уявляють, і з жахом думають, що його могло і не бути…

Всяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді п’ять хвилин багато вирішують…