Старий, вона досі тут, – з жалем і крізь сльози сказала Марковна.

– Дідусю, вона досі там лежить, – голос Марковни звучав жалісно, зі сльозами. Вона облокотилася на підвіконня і, уткнувшись чолом в скло, спостерігала. – Стільки часу вже лежить, навіть не поворухнулася!
– Може, вже здохла? – неприязно запитав Семенюк. – Якщо вже не ворушиться.
– Ні, очі ж відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, ні на що не звертає уваги. Сусід собаку вигуляв, а вона навіть голови не повернула.
– Мабуть, хвора, – припустив Семенюк. – Прийшла пора, от і вмирає. І місце знайшла!
– Та ні ж! – Марковна з докором поглянула на чоловіка. – У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, бабуся жила. Літ на десять старша за нас. Вчора поховали. Це її кішка. Господиню – на цвинтар, кішку – на вулицю. Ех, люди, люди…
Семенюк пам’ятав бабусю. Колись був знайомий з її чоловіком, хоч друзями вони і не були. Але при зустрічі кивали один одному на привітання. Це він організував чоловіків встановити дитячий майданчик у дворі, хоча його діти вже в ньому не гралися.
Заодно збудували кілька столів з лавками під березами, для дорослих. Віковічні берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що колись тут шумів ліс.
Улюблене місце зборів було у чоловіків. У вільний час любили грати тут в козла, партію-другу в шахи, чи, гріх таїти – випити півлітра на честь свята.
Досі збираються старожили під березами. Столи й лавки вже не раз мінялися, а дерева ростуть, укриваючи стариків тінню, рятуючи від літньої спеки.
– Вчора, кажеш? – Семенюк вдивлявся в телевізор, пережидаючи нав’язливу рекламу перед футбольним матчем. – А дітям що, взяти не могли?
– Дітям… – зітхнула Марковна. – Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не треба. Все, що нам, старикам, дороге, що бережемо, як око, вони, коли прийде час, викинуть на сміття. І речі наші, і фотографії рідних, які все життя берегли. І грамоти, і нагороди. Життя таке пішло. Але кішку навіщо? Жива ж душа.
Марковна ще щось бурмотіла, шморгала носом і витирала очі хусткою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловіку, взулася і вийшла з квартири. Її не було хвилин п’ятнадцять. Повернулася, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка безсило звисала з її рук.
– Хоч суди мене, хоч лаяй, а я так не можу! – з порога заявила вона і спустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка – звичайна сіра Мурка, не зайшла в кімнату, а лягла біля дверей, так само байдужо дивлячись в порожнечу. Вона була стара, років десять-дванадцять, не менше.
Семенюк нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і залишився. Марковна осудливо похитала головою і пішла на кухню думати, чим би нагодувати кішку.
Наступного ранку кішка лежала на тому ж місці, але корм з миски був з’їдений, миска ретельно вилизана.
– От і добре, – воркотіла Марковна. – Поїла, значить, жити будеш. Ще рано тобі до господині. А час пройде – зовсім стане краще, звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Усе ще лежачи біля входу, вона піднімала голову і проводжала або зустрічала їх байдужим поглядом.
Марковна гладила її по м’якій шерсті, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачнішим. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Лоток для туалету Марковна наповнила чистим піском і поставила в суміжний санвузол, двері якого тримала відкритими.
Семенюк був роздратований – звик до встановленого порядку в домі, і відчинені двері вважав кричущим порушенням цього порядку.
– Розляглася тут, – бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через кішку. – Місця більше немає?
Кішка не відповідала і лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть спіткнувся, повертаючись з магазину з покупками.
– Та щоб тебе! – обурився він. – Іди звідси! В кімнаті повно місця. Чого ти тут розляглася!
Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, пристосованого для лежанки, і пішла в кімнату. Семенюк і Марковна тільки проводжали її поглядами. Тепер Мурка цілими днями лежала в кутку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
– Та хіба це кішка? – бурчав Семенюк. – Старуха. Старуха й є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Її не видно, не чутно.
– Та що ти таке говориш! – ображалася за кішку Марковна. – Сам подумай – скільки років вона прожила зі своєю господинею! Сумує за нею, напевно. Адже все її життя в ній і було. От і лежить, згадує щасливі дні, більше-то таких не буде. От постарієш, будеш жити з дітьми – точно так же будеш сидіти в кутку, згадувати молодість, та заважати всім. Дасть Бог, ганяти тебе не будуть і спіткатися!
Ця розмова зачепила душу Семенюка. На Мурку він став дивитися іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше не сварився, не погрожував виставити за двері.
Один раз навіть приніс з магазину корм у пакетику. Спеціально для кішок, хоча Марковна годувала її бульйоном із супу, накидавши туди шматочки вареного м’яса.
В одному з теплих літніх вечорів Марковна поверталася від дочки. Та попросила побути з онуком – захворів, а доглянути нікому, у дорослих на роботі завал.
З онуком все в порядку, носиться по дому, як навіжений – всім би хворим так. Усміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Зайшовши в квартиру, почула неголосний голос чоловіка. Він ґрунтовно вів бесіду. З ким це він там?
– Життя, вона така штука… Іноді здається – все! Легше лягти та померти, ніж пережити. А пройде час – ніби все налагоджується, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови випаровуються. Головне – пережити цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то й зовсім добре!
Марковна з подивом дивилася, як чоловік захоплено довіряє свої думки Мурці! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, час від часу вставляючи муркання – Мяу!
– І що, вона тебе розуміє? – єхидно запитала Марковна, трохи ображаючись на кішку. «От, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною ні разу не поговорила».
– Звісно! – переконано заявив Семенюк. – До речі, звуть її не Мурка, а Матильда.
– Це вона тобі сказала? – розсміялася Марковна.
– Вона. Правда, Матильда?
– Мяу! – кішка боднула Семенюка в плече.
– Іди в магазин, – Марковна не змогла втримати усмішку. – Борошно скінчилося, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенюк, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов з квартири. Від Марковни не сховалося, як кішка проводжала його закоханими очима.
Він скоро повернувся, купивши упаковку борошна і пару пакетиків корму.
– Збирайся, старуха, там чоловіки «козла забивають». Підемо й ми, давно я вже під березками не був.
– Та ти з глузду з’їхав, старий! – Марковна ошелешено дивилася на чоловіка. – Я в цього вашого «козла» і грати-то не вмію. Чого придумав!
– Про тебе й мови нема, – спокійно відповів Семенюк. – Це я – Матильді…
Марковна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік простує через двір – до берез, а поряд з ним, піднявши хвіст трубою, крокує кішка, час від часу піднімає мордочку і щось запитує. А Семенюк їй відповідає, старанно жестикулюючи. На повному серйозі!