Старик йде… Старуха відчуває це кожною частинкою своєї душі.

Старий ішов… Стара знала про це, відчувала кожною часткою своєї душі, що приросла до нього.

Вона спокійно прийняла це, зовні спокійно.
Всередині лякалася, хоча й розуміла, що довго без діда не проживе, не зможе.

А як? Як жити без Сашка, рідного серцю, такого близького й далекого одночасно. Снігу хочеться, а вам?
Хто сказав, що почуття з часом вистигають?
Це в ваших наукових книжках написано? Не вірте — ніщо не вистигає!
Досі душа тремтить, немов пташка, від рідного й коханого голосу. Адже це ж не жарт — ціле життя разом, шістдесят років, що вже говорити!

Так зрослися вони одне з одним, так переплелися, зчепилися, що й хвилинки прожити не можуть порізно.
Як вона його відпустить одного? Як залишиться тут сама? Та й для чого? Для чого жити? Без Сашка й життя нема.
Так міркує стара, розбираючи скриню, розкидаючи речі на три різні купки.
Це дітям, на спогад. Хай буде, щоб батька пам’ятали. Це — сусідам роздати. А от ця найменша купка — її, поки не пішла, дивитимусь і згадуватиму Сашка.

Так роздумує стара.
— Галююю, Галююю… — чує вона слабкий голос старика. — Галююю!
— Іду, іду, Сашку, іду, рідний, — підхопилась стара, підправила спідницю, зазирнула за завісу. — Прокинувся, Сашку? Млинців, можеш? Млинців хочеш?

— Галююю… — глухо кличе старий, блукаючи сліпими очима по стелі. — Галююю…
— Ну-ну, рідний, я тут, тут, — бере його колись велику, як лопата, а тепер худу й зморшкувату руку в свою, майже таку ж, як суха пташина лапка. — Що, що, коханий, я з тобою!
— Галююю, пробач… Пробач, Галюсю…
— Та годі тобі, годі…

— Не кохав я тебе, — сипить старий. — Пробач… дурний… повернути б назад, усе б інакше було, Галю…
— Та годі, Сашку. Як же не кохав? Кохав, по-своєму, але кохав. А то б ми з тобою шістдесят років прожили? Ну, що вже тепер…
— Галююю, діти…
— Їдуть, Сашку, їдуть. Я й телеграму дала. Та не я — Настя-поштарка, вона все написала: і Михасю, і Валерчику, Сергійкові й Оленці. До вечора, Сашку, усі приїдуть. Ти поспи, поспи, а я тобі бульйончику…

— Не треба, — шепоче. — Дай руку, посиди зі мною. Пробач, Галю!
— Та я й не гнівалася, Сашку, не гнівалася. Ти мене пробач — може, не вчепилася б у тебе, як кліщ, може, й життя твоє склалося б інакше, рідний!
— Ні, Галю, — хитає головою старий. — Ні, Галю… мабуть, доля…
Покатилась каламутна сльоза з куточка ока старого й, покотившись по зморшкуватій щоці, розчинилася десь у складках бурої старої шкіри.

До вечора зібралися діти, самі вже майже старі.

Думає стара.
Михась, старший, увесь сивий, як лунь. Дородний, поважний — таким і з дитинства був. Стара його трохи боїться. Михась — професор, учена людина, живе у столиці.
— Михасю, синочку, який же ти сивий!
— Та так, мамо, роки беруть своє. Я вже дід, ти ж не забула, що стала прабабою? — дивиться уважно.
— Та як же, як же! Ось фотографії — Тетяна, твоя Тетяна, присилала. Ось, під склом, усі зберігаються.

Зліва скло — там усі ми й ви маленькі, і наші батьки з татком, он дядько мій Гнат, Петрусь, братик, що з фронту не вернувся. Так і не дочекалися — ні похоронки, нічого. Баба з дідом мої вже старенькі, тітки-дядьки Сашкові он. Брат його Сергійко — ой веселий був! Як заграє «Гопака», ноги самі в пляс несуть!
А тут Митко, сусід наш, пам’ятаєш дядька Пашка? Ось він нове скло зробив, там уся молодь — і внучата, і правнуки вже.

То що, Михасю, сину, рано ще матір зі світу зводити!
— Та я й не зводжу, мамо. Живи довго! Поки ви живі, ми й самі почуваємося дітьми…

Валерчик, брате, а може на рибалку?
— Може, — звертається до матері. — Мам, можна?
— Та звісно! — усміхається стара. — Звісно, можна!

— Тату, ну годі вже витягатися-лежати! — це вже Сергійко, наймолодший із братів. Ще молодецьки носить джинси, не відростив пуза, весь жилавий, засмаглий.
Сергійко працює на великому кораблі, буває у різних країнах і завжси посилає матері з батьком різні речі. Та старі ними не користуються — складають на чорний день.
Єдине — телевізор, кольоровий, японський. Уся село збирається в них кіно дивити після програми «Час», зимою — бо що ще робити? А потім ще довго обговорюють переглянутий фільм.

Старий ледве усміхається. Сергійко завжди був його улюбленцем — такий самий, як і Олександр Іванович колись, жвавий, веселий.
— Сергійку, сину, діти мої, Михасю, Валерчику… А де ж Оленка?
— Я тут, тату, — виступає з-за братів. Маленька, худа, вилита мати в молодості, вже доросла Оленка!
— Доню… Пробачте мене, діти…
— Та годі тобі, тату!
— БатькуОленка обняла батька, а він, усміхнувшись у відповідь, закрив очі — і вже більше не відкрив їх.