Сторінки життя

У своєму щоденнику, перегортаючи сторінки життя, я хочу розповісти цю історію.

У них завжди було троє: бабуся Ганна, мама Олена та маленька Марічка. Батька дівчинка не памятала. Одного разу спитала про нього у мами, але та лише пригорнула її до себе, і в очах заблищали сльози. Тому більше Марічка не питала не хотіла засмучувати рідну.

“Не буду більше турбувати маму, вирішила вона. Нащо мені батько, коли нам із бабусею та мамою так добре?”

Але бабуся Ганна померла, коли онуці виповнилося десять, і вони залишилися вдвох. Марічка завжди любила малювати змальовувала все навколо, де тільки могла. Олена не дуже схвалювала це захоплення:

“Доню, папір марнуєш, замість того щоб уроки вчити.”

У школі вчителька з малювання хвалила її:

“Марічко, якщо станеш художницею, у тебе буде велике майбутнє. Повір, я розуміюся на цьому передай мої слова мамі.”

Але мати лише махнула рукою:

“Що там може знати звичайна вчителька? Нехай малює, якщо їй це подобається.”

Та все ж купувала дочці фарби та олівці.

Марічка з захопленням малювала, особливо любила пейзажі. Коли прийшов час випускного, вона вирішила вступати до художнього училища. Але мати наполягала:

“Ніякого художнього! Тільки педагогічний інститут!”

“Мамо, я не хочу бути вчителькою…”

“А тебе ніхто й не питає! Художниця це що за професія?”

Марічка, як і всі дівчата, мріяла про принца уявляла, як одного разу зустріне його: високого, ніжного, з добрими очима.

Перед іспитами вона йшла з мольбертом до річки тільки там відчувала спокій. На протилежному березі був крутий обрив, за яким починався сосновий ліс. Іноді вона бачила рибалок одні сиділи у човнах, інші ловили з берега. Все це вона переносила на полотно, намагаючись вловити відблиск хмар у воді.

Одного разу картина не вдавалася фарба лягала важко.

“Хмари треба писати легше, ледь торкаючись пензля, дивись…” почула вона чоловічий голос. Незнайомець узяв пензель із її рук, провів ним по полотну і хмари ожили.

Але не тільки вони затремтіли затріпотіло й серце Марічки. Вона підняла очі й завмерла: перед нею стояв той самий принц, про якого вона мріяла.

“Привіт, як тебе звати, чарівна дівчино? Я Андрій.”

Вона ледь прошепотіла: “Марічка.”

Він поцілував їй руку так ніжно, як ніхто раніше.

Відтоді вони зустрічалися біля річки. Андрій був художником, приїхав із Києва до тітки. Закінчив академію мисте́цтв, але, як багатьох талановитих, його не визнали.

“Нічого, ще побачать, хто я!” говорив він, обіймаючи її.

Марічка кохала без памяті. А потім все почалося… Вона майже не опиралася.

Після кількох зустрічей Андрій зник. Вона чекала його на березі, але пензель у руки брати не хотілося.

“Невже він кинув мене? Адже казав, що кохає…”

Але минули тижні, а він не повернувся.

Під час випускних іспитів Марічці стало погано.

“Чого ти така бліда?” занепокоїлася мати.

Виявилося, що вона вагітна. Олена була в лютості:

“У мене є знайомий лікар все приберемо.”

“Ніколи!” відрізала донька. “Якщо мене силоміць поведеш піду з дому.”

Мати злякалася, заплакала:

“Пробач мене… Ми виростимо дитину.”

Але після пологів незнайома лікарка сказала:

“Дівчинка не вижила.”

Марічка не могла повірити, але бачила крихітну труну.

Минули роки. Вона не вийшла заміж, не стала художницею бажання малювати померло разом із донечкою. Вивчилася на швачку, працювала на фабриці.

Мати важко захворіла. Перед смерітю прошепотіла:

“Марічко… твоя донька жива. Вона Віра Олександрівна Со…” і змовкла назавжди.

Дівчина не повірила.

Після похорону вона взяла кредит і відкрила ательє. Одного разу до неї зайшов чоловік:

“Я Степан Вікторович, приватний детектив. Ваша донька жива.”

Виявилося, лікарка підмінила дитину.

Тоді двері відчинилися і в ательє увійшла дівчина у бежевому пальті.

“Мене звали Віра… але я ще не готова називати вас мамою.”

Минув рік. На весіллі Віри букет із квітів потрапив у руки Марічки.

“Мамо, тепер твоя черга!” сміялася донька.

Поруч стояв Степан.

“Марічко, будь моєю дружиною.”

Серце розтануло.

Коли я перегортаю сторінки свого життя, то розумію: Бог за всі страждання дарує нам щастя. Тепер у нас із Степаном народився онук.