З життя
Свати живуть у трикімнатній квартирі, а наша дочка з чоловіком і дітьми тулиться в однокімнатній студії.
Сватки живуть у трикімнатній квартирі, а наша донька з зятем та дітьми тісняться в однокімнатній малогабаритці. Кажу зятю, щоб попросив своїх батьків допомогти придбати більшу квартиру, або ж сам взяв додаткову роботу. Проте донька заборонила мені втручатися в цю справу.
Коли наша донька вийшла заміж, ми з зятем та сватами так і не знайшли спільної мови. Ми намагаємося допомагати дітям, а сватків ніби й немає. Ми в родині вже 8 років. Допомагаємо їм, але ніхто цього не цінує.
Коли виникла проблема з житлом, батьки зятя вмили руки. Ми були змушені продати свою квартиру, щоб додати молодим на покупку їхнього власного житла. Ми цього не хотіли, оскільки мали простору та зручну квартиру. Я досі це жалкую, але радію, що діти мають своє житло. Ми додали гроші на купівлю квартири, меблів, ремонт, а тепер доглядаємо за онуками.
Від батьків зятя ніякої допомоги. Я намагаюся допомагати з дітьми. Донька зараз у декретній відпустці і доглядає за молодшою дитиною, а старший син ходить до першого класу. Вранці відвожу його до школи, а ввечері забираю і веду до себе. Допомагаю, бо не уявляю, як би донька тягала малого щодня до школи і назад. Щодня ми з чоловіком їздимо до доньки та підтримуємо її, як тільки можемо.
Батьки зятя поводяться так, ніби це їх не стосується. Я дивуюсь, як це можливо, щоб бути такими байдужими до родини свого сина. Проте, так було від початку. До весілля вони не додали жодної копійки. Перед весіллям я зателефонувала їм та попросила зустрітися, щоб обговорити підготовку. У відповідь почула, що невдовзі молоді все одно розійдуться, і вони не допомагатимуть. Я зовсім не розуміла такої позиції.
У результаті, ми допомагали організувати весілля, купили квартиру, а сватки прийшли на весілля як чужі люди і дали дітям 200 гривень у конверті.
Незважаючи на поведінку своїх батьків, зять вимагає від нас допомоги. Ми купили їм однокімнатну квартиру, коли в них ще не було дітей. Тепер він нарікає, що змушені тіснитися всі разом на такій маленькій площі. Вважаю, що зять тепер повинен сам дбати про свою родину. Повторюю йому, що якщо він не може дозволити собі більшу квартиру, то хай тепер допоможуть його батьки. Вони живуть у трикімнатній квартирі, яка втричі більша за квартиру доньки. Проте він каже, що не буде просити батьків про допомогу, адже вони й так не можуть їм фінансово допомогти. Я пропонувала сама з ними поговорити, але зять заборонив мені втручатися в цю справу. Я не хочу втручатися. Лише хочу пояснити сваткам, що діти потребують підтримки також з їхнього боку.
Я здивована його позицією. Він не соромиться брати гроші від нас, сторонніх людей, а соромиться попросити допомогу у власних батьків. Він приїхав і вже вісім років живе за наш рахунок. Інші якось заробляють на житло, йдуть на додаткову роботу, виїжджають за кордон, беруть кредити. Донька каже, що я не маю втручатися, ані чекати допомогу від сватків.
Мені боляче, бо сватки живуть для власного задоволення, їздять у санаторії та на відпочинок. А зять не соромиться постійно просити нас про допомогу. Ми любимо нашу доньку і завжди намагаємося їм допомогти, але не можемо безкінечно фінансувати їхні витрати.
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....