Свати живуть в трикімнатній квартирі, а наша дочка з чоловіком та дітьми тулиться в однокімнатній.

Свати живуть у трикімнатній квартирі, а наша дочка з зятем і дітьми туляться в однокімнатній квартирі. Я кажу зятю, щоб попросив своїх батьків допомогти з придбанням більшого житла, або сам знайти додаткову роботу. Але дочка заборонила мені втручатися в цю справу.

Коли наша донька вийшла заміж, ми зовсім не знайшли спільної мови з зятем і сватами. Ми намагаємося допомагати дітям, а сватів наче нема. Ми вже 8 років є родиною. Допомагаємо їм, але ніхто цього не цінує.

Коли з’явилася проблема з житлом, батьки зятя умили руки. Ми змушені були продати свою квартиру, щоб допомогти молодим у купівлі власного житла. Ми не хотіли цього робити, адже мали велику, комфортну квартиру. Все ще шкодую про це, але радію, що діти мають свій куточок. Ми доклали грошей у купівлю квартири, меблів, ремонт, а зараз доглядаємо за онуками.

Від батьків зятя вони не отримують ніякої допомоги. Я намагаюся допомагати з дітьми. Дочка зараз у декреті й доглядає за молодшим, а старший син ходить у перший клас. Вранці я відводжу його до школи, а після обіду забираю та привожу до себе. Я допомагаю, бо не уявляю, як би дочка кожного дня тягала маля до школи і назад. Щодня ми з чоловіком їздимо до дочки та підтримуємо її як можемо.

Батьки зятя роблять вигляд, ніби їх це зовсім не стосується. Думаю, як можливо бути настільки байдужими до родини свого сина. Однак так було від самого початку. На весілля вони не дали ні копійки. Перед шлюбом я зателефонувала їм і попросила зустрічі, щоб обговорити підготовку. У відповідь почула, що діти й так скоро розійдуться, тож допомагати не будуть. Я зовсім не розуміла такої позиції.

У результаті саме ми допомогли в організації весілля, купили квартиру, а свати прийшли на весілля як чужі люди і подарували дітям 200 гривень у конверті.

Незважаючи на поведінку своїх батьків, зять очікує від нас допомоги. Ми купили їм однокімнатну квартиру, адже тоді у них не було дітей. Зараз він скаржиться, що вони вчотирьох туляться в одній кімнаті. Гадаю, що зять тепер має сам подбати про свою родину. Я повторюю йому, що якщо він не може купити більшу квартиру, нехай йому тепер допоможуть його батьки. Вони живуть у трикімнатній квартирі, яка втричі більша за житло дочки. Але він каже, що не буде просити батьків про допомогу, адже й так не мають можливості фінансово їх підтримати. Я пропонувала сама з ними поговорити, але зять заборонив мені втручатися в цю справу. Я не хочу втручатися, але просто хочу поговорити зі сватами і пояснити, що діти потребують допомоги й з їхнього боку.

Я здивована його позицією. Не соромиться брати гроші від нас, чужих людей, а соромиться попросити власних батьків про допомогу. А він живе з нашими грошима вже вісім років. Інші люди якось заробляють на покупку житла, йдуть на додаткову роботу, виїжджають за кордон, беруть кредити. Донька каже, що не слід втручатися, ані очікувати допомоги від сватів.

Мене це болить, адже свати живуть для власного задоволення, їздять у санаторії, на відпочинок. А зять не соромиться постійно просити нас про допомогу. Ми любимо нашу дочку і завжди намагаємося їм допомагати, але не можемо постійно фінансувати всі їхні витрати.