«Свекровь прагне переїхати до нас, нав’язуючи свій ветхий “палац”»

Іноді я думаю: як у деяких людей вистачає нахабства так наполегливо вимагати чужого, прикриваючись турботою та віком? Моя свекруха — живий приклад такої людини. Її звати Оксана Миколаївна, їй шістдесят сім, а останні два роки вона буквально виношує одну-єдину мрію — вижити нас з чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Львові й втиснутися туди сама, а натомість щедро «обдарувати» нас своїм занедбаним приватним будинком під Бродами.

З виду — турботлива матір, жінка похилого віку, стомлена побутом. Але за цією маскою — хитрий розрахунок. Будинок, який вона нам нав’язує, чесно кажучи, давно варто було знести. Ззовні — тріщини у фундаменті, дах тече, віконні рами згнили, всередині — холод, цвіль, перекошені підлоги та запах сироти. Оксана Миколаївна роками нічого там не ремонтувала, хіба що клумби з квітами підтримувала й кущ аґрусу підрізала — от і все її господарство.

Коли вона приходить до нас у гості, завжди з порогу починає:
— Ото як у вас затишно! Усе чистенько, акуратненько. Я б теж хотіла так жити…
А потім — ніби випадково:
— Може, ви все ж таки переїдете? А мені б у вашу квартирочку…

Я спершу мовчала. Потім почала м’яко відшукуватися. Але тепер мене трясе від одного її погляду, сповненого прихованої жалості: «Ох, стара я вже, сил нема… у будинку жити важко…» А що, у квартирі підлоги самі миються? Пил сам зникає? Ремонт сам робиться? Оксана Миколаївна серйозно думає, що квартира — це як готель із цілодобовим прибиранням. Вона не розуміє (або вдає, що не розуміє), що ми з чоловіком вкладаємо у наш дім сили, гроші, час. Що все це — не «з неба впало», а здобуто працею та постійними витратами.

Ми з чоловіком пропонували їй логічний варіант:
— Продавай будинок, докладай трохи — та купуй собі однушку. Будете жити в теплі, без городу, зі зручностями.
Та ні! Вона вважає, що її напівзруйноване житло коштує як елітне — не менше трьох мільйонів гривень! А реальна ціна, за моїми підрахунками, ледве дотягує до півтора. До того ж цих грошей навіть не вистачить на нормальну однушку у місті. Ми їй про це відверто казали. Та все марно.

— Та кому цей будинок потрібен?! — намагалася я пояснити.
— У нього душа! Там ваш Андрійко народився! Його просто треба «причепурити», — відповідає вона.
Причепурити… Будинок, у якого серОдного разу ми з чоловіком остаточно зрозуміли: якщо вона хоче жити в комфорті — нехай продає свій будинок і купує те, що їй по кишені, а наш дім залишиться нашим.