«Свекруха дала місяць на виселення, і чоловік став на її бік»

«У вас місяць, щоб з’їхати!» — сказала свекруха. А чоловік… підтримав її.

Ми з Дмитром прожили разом два роки, і, здавалося б, у нас усе було чудово. Не поспішали з реєстрацією, жили в його маминій квартирі, і я справді думала, що мені пощастило зі свекрухою. Вона завжди була доброзичливою, спокійною, чемною. Не втручалася в наші справи, не прискіпувалася, не нав’язувалася. Я поважала її, слухала поради, називала «мамою» й була певна — у нас гарні стосунки.

Коли ми вирішили одружитися, вона взяла всі витрати на себе. Мої батьки, на жаль, тоді були в скрутному становищі й могли лише символічно допомогти з весіллям. Я була вдячна свекрусі. Впевнена, що ми — справжня родина. Та як же я помилялася.

Минув тиждень після весілля. Ми сиділи на кухні, пили чай, і раптом вона, абсолютно спокійно, без тіні вагань, промовила:

— Ну от, діти мої, я свою справу зробила. Сина виховала, навчила, на ноги поставила й навіть гарну дівчину йому знайшла. Весілля вам зіграла. А тепер, не ображайтеся, але в вас місяць, щоб з’їхати з мого житла. Ви тепер сім’я, отже, і проблеми вирішуватимете самі. Не бійтеся — спочатку буде важко, але навчитеся економити, планувати, знаходити виходи.

Я оніміла. Ніби підлога розступилася під ногами. Спробувала пожартувати:

— Мамо, ви серйозно?

А вона кивнула:

— Абсолютно. Мені 56, я хочу пожити для себе. Втомилася бути «чиєюсь матір’ю», «господаркою квартири», «жінкою, яка всіх рятує». Я більше не хочу. Дітей — якщо захочете — прошу заздалегідь: на мене не розраховуйте. Я бабуся, а не нянька. Заходьте в гості, завжди рада, але своє життя я більше нікому не віддам. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… коли самі доживете до моїх років.

Я не вірила власним вухам. Ми щойно одружилися! Ще навіть не відійшли від весільного галасу, а вона вже виганяє нас. Її син, мій чоловік, співвласник цієї квартири — про це йшлося в шлюбній угоді. Він має законне право на половину. І раптом вона вимагає, щоб ми пішли.

Але найжахливіше було не це. Дмитро… він просто похитав головою. Не заперечив, не заступився. Навіть не спробував поговорити з матір’ю. Встав, відкрив ноутбук і почав шукати оголошення про оренду. А потім сказав:

— Ну, якщо вона так вирішила… Знайдемо, Оленко, не хвилюйся. Треба шукати щось краще, може, мені варто змінити роботу. Усе буде добре.

Я стримувала сльози. Усередині клокотало. Мої батьки не можуть нам допомогти, але вони б ніколи не вигнали нас на вулицю. Чому його мати — така егоїстка?

Мені хотілося кричати. Ми тільки почали жити, будувати спільну дорогу. А вона так холоднокровно взяла й викинула нас на узбіччя.

Я намагалася поговорити з Дмитром пізніше, наодинці. Пояснити, що мені боляче, прикро. Але він лише знизав плечима:

— Це її право. Це її квартира. Вона хоче пожити сама. Я розумію. Давай не робити з цього скандалу.

Тоді я вперше відчула холод між нами. Льодовий дотик уздовж спини. Я зрозуміла — у нього немає власної позиції. Він не чоловік, він син. І доки вона вирішуватиме — він слухатиметься. А я?

Я — зайва.

Минув місяць. Ми зняли крихітну однушку на околиці. Платимо майже всю мою зарплату за оренду. Дмитро влаштувався на іншу роботу, став затримуватися. А я сиджу ввечері у напівтемній кухні, дивлюся у вікно й думаю: чи була я для них коли-небудь «своєю»?

Я старалася, правда. Готувала, прибирала, робила усе, щоб їм було добре. Але виявилося — вони родина. А я — лише та, кого можна виставити за двері.

Так, я злюся. Так, мені боляче. І все ж… можливо, саме це випробування покаже, чи ми з Дмитром — справжня пара. Чи зовсім не пара.

Але одного я досі не розумію: хіба любляча мати вижене сина через місяць після весілля, знаючи, що він не готовий, що в нього нет…але, можливо, саме в цій самотності я знайду силу, щоб зрозуміти, чи варто зберігати те, що вже ніколи не буде справді моїм.