«Свекруха прагне переїхати до нас, а нам пропонує свій старий “замок”»

Тітка Ганя Петрівна — справжній майстер маніпуляцій. Їй шістдесят сім, і вже два роки вона намагається витиснути нас з чоловіком з нашої двокімнатної квартири у Льдо́ві, щоб сама в ній оселитися, а нам у «нагороду» відписати свій старий зруйнований будинок під Богусла́вом.

Зовні — турботлива бабуся, стомлена життям. Але під цією личиною — холодний розрахунок. Той будинок, який вона нам нав’язує, давно треба було зносити. Тріщини в фундаменті, протікає дах, віконні рами трухляві, у середині — холод, цвіль, перекошені підлоги та запах сироти. Вона ніколи його не ремонтувала — тільки квіточки садила та смородину підрізала. Ось і все «господа»
рство.

Кожен її візит починається з одного:
— Як же у вас затишно! Чисте, свіже… Отак би й сама хотіла.
А потім — ніби між іншим:
— Може, таки переїдете? А я б у вашу квартирку…

Спочатку я мовчала. Потім жартувала. А тепер мене аж трусить від її тьмяного погляду, сповненого фальшивої жалісливості: «Ох, стара я вже, важко… у будинку жити не можу…» А що, в квартирі підлоги самі миються? Кухня сама прибирається? Вона справді гадає, що житло — це як безкоштовний готель з обслугою? Вона не розуміє (або робить вигляд), що ми з чоловіком вкладаємо в наш дім сили, гроші, час. Чи думає, що все це «з неба впало»?

Ми запропонували їй логічний вихід:
— Продай будинок, доложи трохи — купиш собу однокімнатну. Будеш жити в теплі, без города.
Та ні! Вона впевнена, що її розвал коштує, як преміальна нерухомка — не менше двох мільйонів гривень! Хоча насправді й півтора не витягне. Ми казали їй прямо. Але все — ніби до стіни.

— Та кому він потрібен?! — намагалася пояснити я.
— У нього душа! Тут ваш Оле́сь народився! Треба просто трохи «прибрати», — відповідає вона.
Прибрати… Будинок, у якого вітер гуляє крізь стіни?!

І ось знову, знову, знову… Кожна розмова — одна й та сама:
— У вас так добре… Може, таки подумаєте?

Недавно чоловік не витримав:
— Мамо, ми не віддамо тобі квартиру. І в твій будинок не поїдемо. Навіть не сподівайся.
Вона надулася, пішла, вже тиждень не телефонує. Образилася. Чому, мовляв, син і невістка не хочуть її «врятувати» і віддати те, у що вони наВона так і не зрозуміла, що наш дім — це не приз за її вік і не борг за виховання сина, а наше майбутнє, яке ми не збираємося віддавати.