Свекруха примусила мене відмовитися від частки

Тьотя змусила мене відмовитися від частки

— Що означає відмовитися від частки? — голос Оксани здригнувся. — Наталія Іванівна, це ж спадщина мого чоловіка!

— Спадщина мого сина, — різко відповіла тьотя, випрямляючись. — А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Вітя мій, а не твій.

— Як це тимчасова? — Оксана відчула, як гаряча хвиля піднялася від серця до горла. — Ми ж чоловік і дружина! Вісім років разом!

— Вісім років — це не термін, — Наталія Іванівна знизнула плечима. — Мій перший шлюб тривав двадцять три роки. А потім розлучились. Тож не вдавай з себе вічну дружину.

Оксана стояла на кухні, не вірячи у цю розмову. Півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, думала про те, як добре, що тьотя нарешті погодилась обговорити поділ квартири після смерті свого чоловіка. А тепер ось це.

— Наталія Іванівна, давайте спокійно поговоримо, — намагалася втриматися Оксана. — Борис Григорович заповів квартиру Вітюсі. По закону половина цієї квартири належить і мені, як дружині.

— Тобі нічого не належить! — тьотя підвищила голос. — Мій чоловік отримав цю квартиру ще в сімдесят п’ятому році! Я тут прожила сорок вісім років! Виростила дітей, доглядала за онуками! А ти хто? Приїхала з села, Вітю зачарувала, а тепер права вимагаєш!

— Я не з села, я з Житомира, — тихо сказала Оксана. — І нікого я не зачаровувала. Ми з Вітею кохаємо одне одного.

— Кохаєте, — насмішкувато фкнула Наталія Іванівна. — У твоєму віці яка там кохання? Тобі тридцять вісім, годинник тикає. Потрібна тобі прописка у Києві, ось і все.

У цю мить на кухню увійшов Вітя з пакетами. Побачивши почервонілі обличчя дружини й матері, він зніяковів.

— Що трапилося? — запитав він, ставлячи покупки на стіл.

— Твоя матір вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки в квартирі, — сказала Оксана, намагаючись говорити рівно.

Вітя подивився на матір, потім на дружину.

— Мам, ми ж домовилися, що будемо жити всі разом. Навіщо ці розмови?

— Вітенятко, — Наталія Іванівна м’якшим тоном, — я думаю про твоє майбутнє. Мало що може статися. Розлучитесь ви, а половину квартири вона забере.

— Мам, годі. Ми не збираємося розлучатися.

— Не збираєтесь, — передражнила мати. — А хто збирається? Я теж не збиралася з твоїм батьком розлучатися, а довелося. Життя — штука непередбачувана.

Оксана мовчала, спостерігаючи. Вітя явно не знав, що відповісти.

— Мам, ну навіщо так? — нарешті проговорив він. — Оксана ж сім’я.

— Сім’я, — повторила Наталія Іванівна. — А дітОксана мовчки дивилася у вікно, розуміючи, що їй доведеться або боротися за своє місце в цій родині, або знайти в собі силу піти.