Свекруха зневажає мене, а страждає моя донька: де ж справедливість?

Свекруха відкидає мене, а страждає моя донька. Де ж справедливість?

Я озираюся на своїх знайомих і розумію: мало у кого з подруг складаються теплі стосунки із свекрухою. В мене ж все ще гірше — наші відносини не просто напружені, вони неначе прірва, бездонна й крижана. Я готова змиритися, що вона мене не переносить, але як пояснити, що ця неприязнь перекидається на мою доньку — її рідну, поки що єдину онуку? Це вражає мене до глибини душі, і я не знаходжу в цьому жодної логіки.

Чесно кажучи, я й сама не відчуваю до неї тепла. Ми не сваримося відверто, не влаштовуємо скандалів — ми просто уникаємо одна одну, ніби дві тіні, що ковзають у різних світах. Вона не цікавиться нашим життям, дзвонить лише синові, моєму чоловікові, а до мене — лише у виняткових випадках, коли він не бере слухавку. Тоді її голос звучить сухо, вона питає тільки про нього, навіть не поцікавившись, як справи у онуки. Це наче ніж у серце — гострим та байдужим.

Три місяці тому я народила доньку. За цей час свекруха, Марія Степанівна, відвідала нас лише тричі, хоча живе всього за годину їзди від нашого будинку в маленькому містечку Винники. Перший візит був у день виписки з пологового. Вона зайшла, кинула формальне «вітаю», посиділа хвилин п’ятнадцять і пішла, посилаючись на «термінові справи». Тоді вона навіть не торкнулася малюка, сказавши, що боїться таких крихіток — раптом щось не так зробить. Я стояла ніби приголомшена. Невже жінка, яка сама народжувала і виростила сина, може так байдуже відвернутися від своєї першої онуки? Хіба не тягне її обійняти, пригорнути, відчути тепло цього крихітного дива?

За місяць вона раптом попросила фотографії. Чоловік слухняно надсилав їй знімки, але Марія Степанівна більше не з’являлася у нас. У відповідь вона надсилала повідомлення, повні захвату: яка в нас чарівна дівчинка, яка вона ніжна й гарна. На словах клялася, що обожнює онуку й мріє її побачити. Але слова — це лише вітер, що розвіює її брехню.

Нещодавно у Марії Степанівни були іменини. Нас, звичайно, запросили — без формальностей нікуди. Того вечора вона все ж взяла дитину на руки, але лише на мить — щоб зробити фото для своєї колекції показного щастя. А потім, ніби опеклась, сунула її мені назад зі словами: «Забирай швидше, я не впораюся». Я задихнулася від обурення. Лють кипіла всередині, наче буря, готова знести все на своєму шляху. Як можна бути такою нечутливою?

Додому я повернулася з розбитим серцем, з кам’яною важкістю в горлі та порожнечею в душі. А потім побачила, як вона виклала те саме фото в мережу, підписавши: «З моєю улюбленою онучкою». Ця лицемірка не мала меж! Я дивилася на екран, і сльози палили очі — від образу, від безсилля.

Довго ще я не могла заспокоїтися. Зустрічаючись із подругами, виливала їм свій біль. Однаки хитали головами й казали, що нормальна бабуся так не поводиться — це справжнє святотатство. Інші ж намагалися виправдати її: мовляв, дитина ще замала, а Марія Степанівна вже не молода, раптом і справді боїться нашкодити такій крихітці. Але навіть їхні слова не заглушували той крик несправедливості, що рвався з моєї грудей. Де ж справедливість, якщо моя донька, невинна дитина, стає заручницею цієї байдужості?

Іноді найважче змиритися не з тим, що тобі заподіяли біль, а з тим, що від нього страждає той, кого ти любиш більше за все на світі. Але, можливо, саме в цьому полягає урок: треба вчитися бути щасливою попри все, щоб дитина бачила — її цінують, незважаючи на чиюсь холодність.