Своя оселя – велика удача: нарешті не по зйомних хатах!

На те, що Юлі дали квартиру, родина Ігора відреагувала з радістю: тепер не треба тинятися по знімним помешканням.

— Так, мамо, я все зрозуміла, — відповіла на ходу Юля, перебігаючи дорогу, коли зелений сигнал світлофора вже почав мигати. — Звісно, без проблем. Ці гроші у мене на окремому рахунку.

Юля зупинилася на наступному перехресті, чекаючи на зелений. Її мати, очевидно, виправдовувалась, бо Юля почала говорити швидше.

— Мамо, припини! — молода жінка злегка підвищила голос. — Якщо я полечу на море через півроку, нічого страшного не станеться. Вам це зараз більше потрібно. Сьогодні ж усе переведу.

Юля, нарешті, пробралася через вуличний рух і зайшла до скверу. Вона присіла на лавку, відкрила банківський застосунок у телефоні і знайшла потрібний рахунок. В ту ж мить її обличчя витягнулося від здивування.

— Що? Але як таке може бути?

Кілька хвилин вона сиділа у замішанні, а потім набрала номер.

— Ігорю, ти на роботі? Нам потрібно терміново поговорити…

Ігор, чоловік Юлі, саме збирався з колегами у найближчий бар. До офіційного закінчення робочого дня залишалося ще півгодини, але керівництво дозволило їхній команді піти раніше, адже вони щойно завершили важливий проект.

Дзвінок Юлі пролунає саме в той момент, коли весела компанія виходила з офісу.

— Кохана, ти трохи не вчасна, — відповів Ігор, відстаючи від товариства. — Давай завтра поговоримо. Ми тут зібралися…

— Ні, сьогодні! — наполягла дружина. — Сталося дещо важливе.

— Що сталося? — стривожився Ігор.

«Ігоре, тебе чекати?» — окликнув його хтось із колег.

— Так, ідіть, я догоню, — відповів Ігор і, прикривши телефон рукою, повернувся до розмови. — Так що трапилося?

— Давай не по телефону. Якщо ти все ще в офісі, я зараз приїду, — запропонувала Юля.

— Не зовсім в офісі… Точніше, на шляху з офісу.

— Чудово. Я в нашому сквері. Підходь сюди.

— Ти не зрозуміла, — Ігор загубив терпіння. — Ми з хлопцями зібралися в бар. Я хотів тебе попередити, що буду пізно і не зовсім тверезий, але ти сама зателефонувала… Юль, давай завтра, а…

— Ігорю, ти повинен мені дещо пояснити, — випалила дружина і розповіла про свою проблему.

Ігор одразу змінився в обличчі.

Йому довго не вдавалося знайти потрібні слова для пояснення ситуації.

— Чому ти мовчиш? — занепокоїлася Юля.

Ігор нарешті взяв себе в руки.

— Юля, послухай… — він все ще з труднощами підбирав слова. — Я тебе прошу, давай поговоримо завтра. Я обіцяю, що все поясню.

— Значить, ти в курсі… — Юля відчула, як все всередині холоне. — Іди, розважайся. Я сама поїду туди і все перевірю, — промовила вона упалим голосом.

— Ні! — вигукнув Ігор. — Сиди на місці і чекай на мене. Я скоро прибуду.

Після розмови Ігор якийсь час стояв в задумі. А потім знову набрав номер.

— У нас проблеми…

Юля продовжувала чекати Ігоря в сквері. Коли він прибув, вона була у вельми напруженому стані.

— Як ти міг? — запитала вона без передмов.

— Ти все ж таки їздила туди? — поблід, запитав Ігор.

— Ні, дзвонила сусідці…

Юля буквально свердлила Ігоря поглядом.

— Ми ж про все домовились, — її голос ризикував зірватися. — Ти мене обманув?

Ігор зітхнув. Він мовчки сів поруч з дружиною, нервово стискаючи і разжимаючи кулаки.

— Ігор…

Юля запитально подивилася на чоловіка.

— Пробач, — лише вичавив він із себе.

І Юля зрозуміла, що їхньому шлюбу, здається, настав кінець.

* * *

Квартира, яку подарували Юлі на 18 років, була одночасно благословенням і прокляттям.

На той час вона була студенткою другого курсу і повністю насолоджувалася студентським життям. Вона ніколи не була паінькою, але завжди намагалася дотримуватися розумних меж. Однак, як тільки хтось з однокурсників дізнавався про її власну квартиру, на Юлю сипалися нескінченні пропозиції влаштувати чергову вечірку.

— Це ж кайф — своя хата і жодних предків поруч, — говорили її товариші.

Спочатку Юля із задоволенням йшла назустріч, сама веселилася, почуваючись господинею. Але з часом їй все менше подобалося влаштовувати зібрання у себе вдома, адже розгрібати наслідки допізна малила вона одна: брудний посуд, розкидані упаковки від шкідливих закусок, недопалки та претензії від сусідів.

І Юля почала відмовляти, через що досить швидко перетворилася на ізгоя.

Товариші один за одним відверталися від неї, розпускаючи плітки і пишучи гидоти в соцмережах. Єдиною людиною, що тоді підтримала Юлю, був Ігор. Він навчався на курс старше і був на вечірці у Юлі лише раз.

Вони не були добре знайомі, лише віталися при зустрічі. Але того дня саме Ігор помітив Юлю, коли вона плакала на лавці в сквері біля університету після чергової сварки з ображеними однокурсниками.

— Привіт, що сталося? — він сів поруч.

Спочатку Юля не хотіла говорити, але Ігорові все ж вдалося витягнути інформацію.

— Знайома ситуація, — усміхнувся хлопець. — Люди називають козлом і не прощають тих, з кого не вдалося зробити барана.

— Добре сказано, — невесело усміхнулася Юля.

— Забий, — сказав Ігор. — Вони не були твоїми друзями, а просто використовували тебе. Вважай, що сміття самовиносся.

Після спілкування з Ігорем Юлі дійсно стало легше. Вони почали зустрічатися, а після закінчення університету одружилися. Ігор відразу сказав дружині, що її квартира його не цікавить.

— Я збираюся оформляти іпотеку, — повідомив він молодій дружині. — Щоб у нас була НАША квартира. А зі своєю роби, що хочеш. Можеш, наприклад, здавати і мати свої гроші.

Юля сприйняла ідею чоловіка з ентузіазмом. Вона відкрила спеціальний рахунок, куди відкладала гроші зі здачі своєї квартири. Планів було багато: власне авто, відпочинок на морі… Хіба мало, коли і на що ці кошти можуть знадобитися.

* * *

Минув рік.

Ігор паралельно відкладав гроші на майбутню відпустку — разом вони планували поїхати на море. Півроку тому Юлія довірила поповнювати свій банківський рахунок з орендних грошей чоловікові.

Ігор активно зайнявся криптовалютами і, отримавши черговий платіж від мешканців, вкладав у крипту, відправляючи на рахунок дружини значно більшу суму. Молодій жінці це дуже навіть подобалося.

Однак несподівано до їхньої квартири завітали гості. Це були дядько Ігоря, Андрій Степанович, і його дружина Ніна.

— Не чекали? — засміявся Андрій Степанович. — А ми ось прийшли.

— Дядьку Андрію, чому ви не попередили? — неприємно здивувався Ігор.

— А щоб не встигли втекти, — знову розсміявся Андрій. — Ну, показуй, де нам зупинитися.

— Як це? — здивувався Ігор. — Ми живемо у двох з дружиною, гостей нам ніде селити.

— Значить, потисніться, — безцеремонно заявив родич і протиснувся до квартири.

З’ясувалося, що дядько і тітка купили ділянку під Києвом і розпочали будівництво будинку. Своє сільське помешкання вони продали, вклавши всі гроші в новий проект.

— Ближчих родичів на вулицю виганяти будеш? — незадоволено запитав Андрій Степанович у Ігоря.

У розпал суперечки додому повернулася Юлія. Дізнавшись, у чому справа, вона запропонувала родичам пожити в її квартирі місяць.

— Попередні орендатори з’їхали, а нових я поки не можу брати, — сказала вона, — місяць — це не критично.

Попереджувального погляду Ігоря Юля тоді не помітила, а й було вже пізно.

— Квартира дружини — велика вдача! Не будемо більше по знімним хатам тягатися, а у хороми заїдемо, — радісно підсумував дядько Андрій, а тітка Ніна підтакувала.

Розмістивши родичів чоловіка, Юлія благополучно про них забула.

Тим більше, ні дядько, ні тітка жодним чином про себе не давали знати. Через місяць Юля поцікавилася у чоловіка, як у його родичів справи, і Ігор запевнив дружину, що вони з’їхали, а у квартиру він запустив нових мешканців.

* * *

І ось Юлії зателефонувала мати.

Виявилося, що бабуся молодої жінки перенесла інсульт, і їй терміново потрібні гроші на реабілітацію. Коли мати озвучила суму, Юля прикинула, що накопичених нею за півтора роки коштів як раз вистачить. Вона була впевнена, що зможе вмовити чоловіка почекати з морським відпочинком, аби знову накопити потрібну суму.

Однак з’ясувалося, що за останні півроку грошей на рахунку не додалося.

— Я не зміг їх вигнати, — зізнався Ігор. — Вони просто не йдуть. Розумієш, дядько Андрій — справжній псих… Взагалі, він здатний на що завгодно…

— Але чому ти мені брехав? — обурювалася Юлія. — Чому одразу все чесно не розповів?

— Соромно було, — зізнався чоловік. — За свою боягузтво і слабкість.

— Але ж треба щось робити, — сказала Юлія. — Викликати поліцію, в кінці кінців.

— Ну так, а потім ходити і оглядатися, так? — Ігор зітхнув. — Даремно ти тоді сказала про свою квартиру. Я б їх якось випровадив.

— Але на що ти сподівався, коли мовчав всі ці півроку?

— Сам не знаю, — знизав плечима Ігор. — Чекав на якесь диво.

Він задумався на деякий час.

— Дивися, — Ігор задрав футболку і показав дружині шрам після опіку на спині.

— Я знаю, ти казав, що випадково впав на пічку.

— Ні, цей дядько Андрій мене штовхнув, — зізнався Ігор. — Але йому нічого не було. Я сам не розумію, як йому вдається постійно викручуватись.

— Але я не збираюся поступатися йому своєю квартирою, — обурилася дружина. — Якщо ти його боїшся, то це твої проблеми. А я збираюся рішуче з цим усім розбиратися.

Юля встала, маючи намір відразу ж поїхати до своєї квартири, але Ігор її зупинив.

— Не треба, Юль, — його голос тремтів. — Прошу тебе. Я за тебе хвилююсь…

— Не набридло боятися?

І Юля рішуче вирушила до своєї адреси. На всякий випадок зателефонувала дільничному і попросила прийти.

* * *

— О, здорово, — неввічливо привітався з нею дядько чоловіка. — Чого прийшла?

— Ви обіцяли з’їхати через місяць, — спокійно сказала Юля. — А живете вже півроку.

— І що? — нахабно запитав дядько Андрій. — Скільки потрібно, стільки й будемо жити. І нічого ти не зробиш.

— Але я запросила дільничного, — сказала Юля.

— Один дзвінок, і твій дільничний поїде за відомою адресою. Все, давай, рухай звідси.

Дядько Андрій вже хотів був закрити двері, коли раптом сталося непередбачене. В квартиру рішуче влетів Ігор.

— Йдіть звідси! — закричав він.

Реакція дядька не змусила себе чекати довго. Через секунду Ігор відлетів у протилежний кут кімнати від сильного удару. Юля закричала, зате дружина Андрія Степановича спокійно спостерігала за тим, що відбувається. Дядько вже через кілька секунд був біля племінника, що від удару ненадовго загубився, і почав його душити.

— Я попереджав тебе, щоб не висовувався, — злополучно хрипів родич.

Завершити виховну роботу йому завадив дільничний, що прибув на виклик. Він ловко знешкодив дебошира і викликав патруль. Ігор написав заяву, і проти Андрія Степановича порушили кримінальну справу. Чоловіку загрожував реальний термін.

Виявилося, що всі його загрози зробити потрібний дзвінок були звичайним блефом, на який протягом багатьох років “купувалися” більшість родичів.

Юля та Ігор помирилися.

Чоловік взяв кредит і повернув дружині втрачені гроші для реабілітації її бабусі, які вона втратила через його боягузтво. Крім того, Юля взяла з чоловіка обіцянку більше ніколи не брехати. Другого шансу вже не буде.