Сила братства

Чоловіча дружба

Олег зупинив «Тойоту» біля торгового центру. Виходити з теплого салону не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, що переходив у дощ, а за ніч підморозило, піднявся холодний вітер, а сніг перетворився на нерівну крижану скоринку, по якій підсковзувалися перехожі.

Завтра мамі день народження, а з подарунком Олег затягнув до останнього. У великому магазині обов’язково щось знайде.

Він вийшов із машини, і перший же порив вітру розкрив його куртку, відкинув один кінець шарфа за спину. Притримуючи пологи, він замкнув авто й крокнув у бік будівлі, але в ту ж мить підсковзнувся і ледве не впав. Лід ще не встигли посипати піском або реагентами, а на ньому — модні черевики без протектора.

Якось дістався до дверей, увійшов у торговий центр і з полегшення зітхнув. Уже хотів іти до одділу шарфів, але згадав, що минулого року вже дарував мамі хустку.

— Олежку, привіт! — почув він радісний вигук біля вітрини ювелірного магазину.

Поруч стояв Іванко, його давній найкращий друг, а як виявилося, і єдиний.

— Дивлюся — ти чи не ти. Скільки ж ми з тобою не бачилися? Виглядаєш чудово, одягнення як з Європи.

— Привіт. Так я щойно приїхав, — збентежено і трохи винувато промовив Олег.

— А я тебе нещодавно згадував. Давай сядемо десь у кафе, — запропонував Іванко.

— Так я за подарунком заїхав, — сказав Олег.

— Почекай, Наталії Іванівні ж скоро день народження, так?

— Невже пам’ятаєш? — оживився Олег. — Завтра. Затягнув до останнього, ось і приїхав…

— Гаразд, вибирай, не буду заважати. Я вже закупився, — Іванко показав на пакети в руках. — Але щоб на днях зустрілися, добре? Ось, візьми. Чекатиму. Не подзвониш — з-під землі дістану, — пообіцяв Іванко й простягнув Олегу візитку.

Обираючи матері сережки, Олег усе думав про несподівану зустріч, докоряючи себе, що повівся як дурень, ніби й не радий був Іванкові. Та ні, звісно, радий, просто здивувався.

Він вибрав сережки й потягнувся за карткою, щоб розрахуватися. Із здивуванням виявив у кишені разом із нею Іванкову візитку. Оце так — заступник директора будівельної компанії «Новий дім».

— Вибачте, — Олег помітив, що дівчина терпляче чекає, поки він розрахується. — Випадково зустрів друга, сто років не бачилися, уявляєте?

Олег розрахувався й поїхав додому, думаючи про друга…

***

Вони опинилися поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. У обох були однаково щасливі й трохи налякані обличчя. Коли пішли парами до школи, не домовившись, взялися за руки. У класі сіли за одну парту.

Так почалася їхня дружба. Бувало, сварилися — без цього нікуди, але швидко мирилися. І сварки були дріб’язкові, дурні. Іванко завжди першим простягав руку до примирення.

Навіть коли після школи обрали різні вузи, не сперечалися, хоч і не хотілося розлучатися. Розуміли — кожен піде своєю дорогою. Але ж дружити й бачитися ніхто їм не забороняє. Усе залежить від них самих.

Іванко вступив до політеху, а Олег — до університету, на факультет іноземних мов. Бачилися тепер не кожного дня. Але у вихідні обов’язково зустрічалися й не могли набалакатися.

Іванко навчався на «чоловічому» факультеті — машинобудівному. Дівчат там було мало. А на факультеті Олега, навпаки, справжній дівочий цвітник. Очі розбігалися, дивлячись на красунь. Та ще й яких — одна краща за одну. А от хлопців було значно менше, і кожен із них користувався увагою дівчат.

Олегові подобалася лише одна — невисока й жвава Марічка. Здавалося, вона не вміла сумувати. В її очах ховалися смішинки, готові вирватися назовні і заразити сміхом усіх навколо. Легка, повітряна, з довгим кучерявим волоссям. Олег не міг відірвати від неї очей.

Він довго не наважувався підійти. Одного разу таки підійшов і попросив допомогти з перекладом.

— Сказав би просто, що хочеш познайомитися, — Марічка глянула на нього своїм сміючим поглядом.

— Хочу… Хочу провожати тебе після пар. Можна? — самІ тільки тепер Олег зрозумів, що справжня дружба, як і справжнє кохання, ніколи не вмирає — вона просто чекає свого часу.