Та невже, хіба це лихо?

— Та ну перестаньте, що це за біда…

Зіткнулася в коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона показала картонну коробку.

Я питаю:
— Зарплату з банку привезла?
— Ні, це мені у пробці подарував старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
— На що він натякає?

— Ні на що, просто я його так давно знаю, що й сама можу йому навіть дезодорант подарувати, і він щиро зрадіє. Познайомилися ми в 98-му. У мене тоді були великі неприємності з машиною. Молода була, нерозумна і купила на свою голову Toyota у перегонщиків, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення липове, та ще й знайомі міліціонери взяли гроші, обіцяли допомогти, але нічого не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам по дорозі витрусила з гаманця останні гривні, щоб не евакуювали.

Загалом, машина дорога, а тепер тільки на запчастини… Заїхала в свій двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком і плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома…
Стукають у вікно, відкриваю. Чоловік із лопатою в оранжевій жилетці вибачається і весело так каже:

Не могли б ви від’їхати на п’ять метрів? Ми зараз тут перед сміттєвими контейнерами майданчик асфальтуватимемо. А чому ви плачете, щось сталося?
Я хотіла послати його куди подалі і закрити вікно, щоб асфальт менше пах, але сама не знаю чому, у двох словах переповіла йому свою біду.

Він відповів:
— Та ну перестаньте, що це за біда, головне, щоб усі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, почастуйте?

Я розсердилася на себе за те, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабність, але машинально простягнула рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, нас же двоє…
Я була шокована такою нахабністю, але вручила і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжила плакати, нікому вже не заважаючи.
Хвилин через десять знову постукав робітник.

Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!?

Чоловік:
— Ні, у вас є чим записати? Пишіть.

Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав: це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал міліції і напевно вас врятує…

Чоловік попрощався і зник у сірому асфальтовому диму, а я залишилася в сутінках, не знаючи, що й думати.
Увечері все ж зателефонувала (а що мені втрачати..?)

А вже за два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали нові номери! (даішники аж із вікон своїх повискакували, щоб догодити мені…)

Я тиждень шукала дорожнього робітника Гену, щоб подякувати і все-таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці. Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, шампанське, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще й так близько, що генерал передавав привіти йому і дружині…

І Гена розповів, що ще півроку тому був дуже небідним чоловіком, займався торгівлею медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює на трьох місцях — доба через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка жодного дня в житті не працювала, пішла до їдальні мити посуд.

І все для того, щоб «не випасти з обойми», адже вони жили у величезній двісті метровій квартирі елітного будинку і, зціпивши зуби, рвали жили. Продали з дому все, крім шкільних підручників, але ні за що не хотіли продавати квартиру, хоча тільки на комунальні платежі та охорону, на місяць виходило 24,000 гривень.

Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на півтори тисячі гривень на місяць на трьох (добре хоч дочка в звичайну школу ходила).
З тих пір ми з Геном здружилися сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не пройшло і два роки, як Гендос піднявся вище, ніж був до кризи.

А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюся Гена на джипі:
— Олено, хочеш дозиметр подарую?
— Давай.
— На, клацай з задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй…