Таємниця в коробці

**Щоденник**

Мирослава з Іваном дружили ще зі школи. Жили в одному будинку у Києві, у сусідніх під’їздах, вчилися в одному класі. Перші роки навчання бабуся Івана зустрічала їх після уроків. Мати Мирослави працювала у зміну, а батько часто був у відрядженнях.

— Мирославонько, йдем до нас, обідом приготую, — запрошувала бабуся Івана.

Підходячи до дому, Мирослава з хвилюванням чекала, чи не забуде бабуся запросити її на обід. Вона з задоволенням їла наваристий борщ, котлети з картоплею чи вареники з вишнями.

— Ти що, знов нічого не їла? Для кого я готую? Немов тебе вдома не годують, — лаяла мати, відчиняючи ввечері холодильник.

Мирослава пояснювала, що їсти самій нудно, що бабуся запросила, і вона не могла відмовитись. Але з третього класу вони почали вчитися у другу зміну. Бабуся вже не запрошувала Мирославу, бо вдома її чекала мати. А потім і взагалі перестала зустрічати Івана й Мирославу після школи.

— Ще чого. Я що, малий? Нікого не зустрічають, тільки мене. Соромно, — відповів Іван на запитання Мирослави, чому бабуся більше не приходить.

Мирослава почала помічати, що Іван не чекає на неї в роздягальні, намагається втекти, поки вона одягається. Або йшов з іншими хлопцями, не звертаючи уваги на неї, яка плелася позаду.

У школі Іван теж уникав Мирославу. А все через те, що хлопці кепкували, називаючи їх нареченою та нареченим. Мирослава дулась на Івана. Коли він просив списати домашнє, вона гордо піднімала підборіддя й відмовляла.

У старших класах більшість однокласників почали зустрічатися з дівчатами. Іван перестав соромитися Мирослави. Вони знову йшли додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати завдання чи підготувати доповідь.

Одного разу Мирослава прийшла зі школи й застала маму в сльозах.

— Щось із татом? — злякалася вона.

— Сталось. Покинув нас. До іншої пішов. Хай у нього все відсохне…

З того дня мама замкнулась, плакала чи сиділа, дивлячись у одну точку. Вдома стало нестерпно. Мирославі не хотілося повертатись. А в Івана захворіла бабуся. Вона все забувала, навіть поїсти. Івану доводилося пильнувати її до приходу батьків. Бачилися вони тепер лише в школі.

Перед ЗНО всі обговорювали, куди вступатимуть. Мирослава знала, що грошей у них із мамою немає, на бюджет в інститут не пробитися, тому подала документи до коледжу. А Іван вступив до університету.

Тепер вони бачились рідко, хіба що випадково на вулиці. Спочатку обмінювалися кількома словами, потім лише вітались і йшли далі. Іноді Мирослава бачила Івана з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.

Мирослава ревнувала, злилася й ображалася. Іван їй подобався. Чи було це кохання, чи просто дружба — вона не знала, не думала. Але бачити його з іншою було важко.

На останньому курсі в коледжі з’явився новий викладач, тільки-но закінчив педагогічний. Він соромився, на дівчат навіть не дивився. Носив великі окуляри у товстій чорній оправі.

Одного разу на вулиці йшов дощ, весняний, зливистий. А Мирослава забула парасольку. Стояла під козирком, чекаючи, поки перестане.

Вийшов Володимир Євгенович, дістав з портфеля парасольку.

— Мирославово, далекоМирослава подивилася йому в очі, посміхнулась і, взявши його за руку, сказала: “Так, тобі варто зайти, бо цей дощ — точно не останній у нашому житті.”