З життя
Тайна, що змінить усе: забирайте близнюків!

Ось що пішло не так, Максиме Олеговичу! У графі «батько» записані ви, забирайте близнюків!
Три роки після розлучення я раптом став батьком новонароджених хлопчиків. Сам винен – треба було офіційно розвестися! Але тепер це вдача.
З Оксаною ми прожили десять років у шлюбі. Мали двох доньок-погодок, Соломію та Маріанну. Все було ніби як у людей: вдень робота, увечері родина. Та все частіше мати десь затримувалась. То до подруги зайде, то черга в крамниці, то робота завдала клопоту… Зрештою люди «добрі» повідомили, що в Оксани коханець.
Я, звісно, не тягнув і пред’явив їй. Оксана відразу ж перейшла до оборони, а оборонятися – означає нападати. Якби мені приділяв їй уваги, бо перестала почуватися жінкою, побут пожирав увесь її час, а доньки… а доньки, виявляється, любили лише мене… Узагалі, поскандила і сказала, що піде до коханця. Та й пішла, справді пішла, лишивши дівчаток ізі мною.
Соломійка й Маріанночка спершу плакали й питали, де мама, але потім звикли. Мені саме тоді з роботи запропонували переїхати до Києва, очолити новий філіал. Я погодився. Ми з доньками зібрались дуже скоро, тому, від’їжджаючи, не встиг офіційно розлучитися.
На новій роботі познайомився з чудовою жінкою. Василина була моєї віри й землі й також сама виховувала двох доньок. Довго не вагаючись, ми з нею зійшлися й зажили великою родиною. Наші діти були майже однолітки. Вечорами у домі лунав гамір чи сміх – дівчата або весело грали всі разом, або змагалися за щось – справжній садочок, матінко! Ми з Василиною не могли натішитися на доньок, але таємно сподівалися на сина. Та щось не виходило.
На той час як відбувся дивний дзвінок, ми з Василиною прожили разом два роки й майже втратили надію народити сина… Та й нічого, виростимо доньок. Ось про той дзвінок.
За номером на дисплеї я миттю пізнав телефон свого рідного Бердичева:
– Максим Олеговичу?
– Так, слухаю вас.
– Маю для вас сумну вістку… Ваша дружина Оксана Павлівна, на жаль, не вийшла з коми й сьогодні померла. Приїжджайте за дітьми – їх завтра виписують. А що робити далі щодо Оксани Павлівни – пояснимо завтра ж.
– Це жарт? Три роки її не бачив, а мої діти тут поряд.
– Ось що й казала: у графі «батько» записані ви, забирайте близнюків!
Супротивний бік поклав слухавку. Я вражено перевірив номер через інтернет – це був наш рідний пологовий дім.
Василина широко відкрила очі й теж не розуміла ситуації – чула всю розмову. Ми швидко зібралися, відвезли дівчат до бабусі з дідусем і рушили з’ясовувати, що трапилося з моєю колишньою.
Біля пологового будинку побачили Оксанину подругу. Вона й розповіла нам, що коханець кинув мою колишню, як тільки вона повідомила про вагітність. Виношування давалося важко – близнюки ж, а наприкінці сталося щось зовсім погане… Дітей врятували відразу, а їхня мати впала в кому й через кілька днів її не стало. Близнюків треба було реєструвати при народженні, мати не могла повідомити актуальних даних, тому їх записали за даними РАГСу, де я ще значився її чоловіком – так став батьком хлопчиків.
Подруга Оксани скрізь сльози розповіла все те і обіцяла допомогти, якщо що, та пішла додому. А Василина стояла поруч і чомусь дуже-дужно стискала мою руку.
– Вале, що з тобою?
– Максиме, ми ж заберемо їх собі, правда?
Було видно, що Василина із усіх сил приховує радість і усмішку.
– Кого? Хлопчиків?
– Так, так… Ну, благаю! Адже свої в нас можуть так і не вийти, а тут цілих двоє готових…
– Вале, це ж не іграшки, щоб так про них… Не знаю…
– Максим, ну я ж серйозно! А доньки як зрадіють! Твоїм і взагалі вони наполовину рідні братики… Ну ж бо…
Я танув як сніг на сонці. Забрали ми близнюків, Оксану Павлівну провели в останню путь як належить.
Дівчата пищали від радощів, що ми привезли їм братиків, і уперто розпитували, чому ж вони животика у мами Васи не помітили! Диво дивне й єднає
Миколо з Настею з подивом та великою любов’ю дивилися, як їхні чотири дочки обережно пестили малечу, а ці двоє хлопчиків з кожним днем ставали невід’ємною частиною родини, наче завжди були поруч, даруючи батькам радість і повноту життя, яку вони так довго шукали.
