Тайна шматка тканини

**НОСОВИЙ ХУСТОЧКА.**

— Знову Тарас хропить! — з досадою подумала Оксана. Відкинула важку руку чоловіка, на якій ще хвилину тому лежала, і перевернулась на другий бік. Подивилась на телефон — друга година ночі.

— Все, більше не засну, а завтра на роботу… — сердилась вона. — Не висплюсь, знову куватиму носом. Хоча й пізніше можна вставати — друга зміна, але все одно… Мені вже не двадцять, коли можна було танцювати до світанку й на ранок почуватись бадьорою. Це не ті романтичні побачення під місяцем, після яких не засинаєш, а намагаєшся згадати кожне слово, кожен погляд… А потім не пам’ятаєш нічого, окрім кількох фраз, і посміхаєшся ніяково, щасливо, з німим теплом у грудях…

А Тарас, ніби ні в чому не бувало, видав гучне хропіння й далі спав, спокійно сопучи.

— Що ж мені робити? Може, домовитись із чоловіком спати окремо? — думала Оксана.

Від нудьги вона почала перебирати в думках старі образи на чоловіка й вигадувати нові. Здавалося, їх накопичилось стільки, що вмістилися б у цілий товарний вагон, ще й з великою візком із супермаркету. Що нею керувало цієї ночі? Образа? Досада? Розчарування? Хто його знає…

— Діти виросли. Залишились ми з ним удвох. Начебто все добре, але щось не так… Але що? — тривожні думки прорізали її свідомість, немов тупий свердло, і тепер їх ніяк не вигнати.

У темряві Оксана подивилась на сплячого чоловіка. Він мирно дихав, навіть не підозрюючи, що потрапив під пильний погляд дружини, яка вночі шукала в ньому всі недоліки, множила їх на два, забуваючи поділити на нуль. Хоча десь глибоко в пам’яті кричало: *«На нуль ділити не можна!»* Але ж у чужому оці й соломинку помітиш, правда?

— Зовсім посивів. І зайвих кілограмів набрав… — прошепотіла вона. — Зморшки, як річки на карті, перетинають його чоло, видаючи вік, пережиті разом труднощі, хвороби… А який він колись був красенем!

Тепер Тарас не зустрічає її так, як колись. Не вибігає в коридор, не цілує, не питає, як справи. А коли п’є чай, голосно причмокує — і її це дратує. Брудний одяг ховає від неї, а вона, щойно він засинає, швидко закидає все в пральку. Вранці кладе свіже, а він невдоволений: *«Я ще не вдягав цю сорочку, а ти вже нову даєш!»*

Звісно, він її ображав, і не раз. І не один криз вони пережили разом. Сварились, мирились, знову сварились… А ще й його родина! Всі вважали, що вона не пара Тарасу. Навіть на весіллі вітали лише його, а вона стояла поруч. Дійшло до смішного — його тітки рахували її сукні й чоботи, називали марнотратницею! Хоч насправді вона завжди працювала й одягалась скромно. Подруга шила їй речі за викройками з журналів… А Тарас ніколи не заступався. Лише казав: *«Не звертай уваги, кохана. Вони просто заздрять.»*

Але найболючіше було інше… Коли захворіла їхня донька, Марійка. Оксана з нею об’їздила всі лікарні, поки не поставили діагноз. Потім — поїздка до Києва на обстеження. Вона не спала ночами, боялася найгіршого… А Тарас начебто був байдужий. Не говорив нічого, не підтримував. У той момент їй так хотілося, щоб він просто обняв і сказав: *«Усе буде добре.»*

Але він промовчав. Вони віддалились один від одного.

Коли все минуло, вони разом плакали, просили вибачення й прощали…

А як він за нею доглядав! Як вони зустрілись! Вона йшла незнайомою вулицею й ридала. Додому йти не хотілося. Небо плакало разом із нею. Парасольки не було. Промокла до нитки. Сукня прилипла до ніг, заважаючи йти. А горе було таке…

Вона тоді вчилась в університеті. Літо, сесія. Дівчата вирішили зібрати гроші на квіти викладачам — по п’ять гривень з носа. У неї не було. Мати рішуче відмовила: *«Не треба підлещуватись. Краще вчись!»*

Стипендію, навіть підвищену, вона віддавала мамі, а та виділяла їй лише по гривні на три дні. *«Тобі більше не потрібно, — казали батьки. — Гроші лише розбещать.»*

І ось вона йде, згорблена від безнадії, з двома гривнями й копійками в кишені. Візьме десь позичити? У всіх подруг так само.

І раптом над нею розкрилася парасолька. Чорна, з дерев’яною ручкою.

— Дівчино! Чого ви сама вночі по вулиці? — почула вона чоловічий голос.

— Що вам до того? — відповіла вона роздратовано.

— Я просто хотів запропонувати хусточку. Можу витерти ваші сльози? — спокійно сказав він.

Достає з кишені велику білу хустку в синю сіточку. Вона досі лежить у них у комоді. Від неї пахло чоловічим туалетним — чи то одурманило її тоді?

Вона взяла хустку, потім випрала її й зберігала, як реліквію.

— Як Тарас зрозумів, що я плачу? — думала Оксана. — Дощ же лляв,І тоді він просто взяв її за руку, мовчки притиснув до себе, і вона зрозуміла — у цьому теплі, у цьому простому дотику була вся відповідь.