З життя
Телефонний дзвінок, який змінив усе
Ліна стояла біля вікна, бездумно спостерігаючи за тим, як падає європейський сніг. Телефонна розмова з чоловіком добігала кінця — звичайний, нічим не примітний дзвінок, таких було безліч за п’ятнадцять років їхнього шлюбу. Лукас звітував про «відрядження» до Берліна: усе добре, зустрічі проходять успішно, повернеться за три дні.
«Добре, любий, тоді до зв’язку,» — Ліна відвела телефон від вуха, збираючись натиснути червону кнопку, але щось її зупинило. Жіночий голос, мелодійний і молодий, виразно промовив на тому кінці: «Лукас, ти йдеш? Я вже ванну набрала…»
Рука Ліни завмерла. Серце на мить спинилося, а потім забилося так шалено, що здавалося, його стукіт чути у всій кімнаті. Вона притиснула телефон назад до вуха, але почула лише короткі гудки — чоловік встиг скинути дзвінок.
Ліна повільно опустилася в крісло, відчуваючи, як підкошуються ноги. У голові крутилися уривки думок: «Лукас… Ванна… Яка ще ванна у відрядженні?» Пам’ять зрадливо підкинула їй дивності останніх місяців: часті поїздки, пізні дзвінки, які Лукас приймав на балконі, новий парфум, що з’явився в його машині.
Руки тремтіли, коли вона відкривала ноутбук. Увійти до його пошти не було складно — пароль вона знала давно, ще з тих часів, коли між ними були довіра і чесність. Квитки, бронювання готелю… «Люкс для молодят» у п’ятизірковому готелі в центрі Берліна. На двох.
У пошті знайшлося і листування. Крістіна. Двадцять шість років, фітнес-тренерка. «Коханий, я більше так не можу. Ти обіцяв, що розлучишся ще три місяці тому. Скільки можна чекати?»
Ліна відчула нудоту. Перед очима спливло їхнє перше побачення з Лукасом — він тоді був простим менеджером, вона — молодим бухгалтером. Вони відкладали на весілля більше року, живучи на орендованій квартирі. Разом раділи першим успіхам, підтримували одне одного у невдачах. А тепер він — успішний комерційний директор, вона — головний бухгалтер у тій самій компанії, і між ними прірва довжиною в п’ятнадцять років і шириною у двадцять шість років якоїсь Крістіни.
У номері готелю Лукас нервово ходив із кута в кут.
«Навіщо ти це зробила?» — його голос дрижав від люті.
Крістіна лежала на ліжку, недбало накинувши шовковий халат. Її довге світле волосся розсипалося по подушці.
«А що такого? — вона потягнулася, як сита кішка. — Ти ж сам казав, що збираєшся з нею розлучитися.»
«Я сам вирішу, коли і як це зробити! Ти розумієш, що ти накоїла? Ліна не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! — Крістіна різко сіла на ліжку. — Мені набридло бути коханкою, яку ховають у готелях. Я хочу ходити з тобою в ресторани, зустрічатися з твоїми друзями, бути твоєю дружиною, зрештою!»
«Ти поводишся як дитина,» — процідив Лукас.
«А ти як боягуз! — вона підскочила, підійшла до нього. — Подивися на мене! Я молода, красива, я можу народити тобі дітей. А що може вона? Рахувати твої гроші?»
Лукас схопив її за плечі: «Не смій так говорити про Ліну! Ти нічого не знаєш про неї, про нас!»
«Знаю достатньо, — Крістіна вирвалася. — Знаю, що ти нещасливий із нею. Що вона погрузла в роботі й побуті. Коли ви востаннє займалися коханням? А у відпустку разом їздили?»
Лукас відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому місті, у їхній із Ліною квартирі все руйнувалося. П’ятнадцять років життя розсипалися, як картковий будинок, від однієї фрази норовливої дівчини.
Ліна сиділа на кухні, слухаючи, як цокає настінний годинник. Ніч здавалась безкінечною, хоча вже скоро мало розвиднітись. Її думки крутились навколо одного: як бути далі? Зовнішньо все було спокійно, але всередині вирували емоції — біль, зрада, лють і водночас порожнеча.
Телефон знову задзвонив. Лукас. Вона відклала його, не збиравшись відповідати. Однак цього разу пролунав повідомлення:
“Ліна, ми маємо поговорити. Це важливо. Я все поясню.”
Вона хмикнула, скрипнувши зубами. “Поясню? Що ти хочеш пояснити? Що молода коханка здавалася тобі кращою за жінку, з якою ти прожив усе своє доросле життя?” Вона поставила телефон на стіл, наче той обпік їй руки.
Але раптом інша думка прорізала її розум: чому б і не поговорити? Чи не час розставити всі крапки над “і”? Вона підійшла до вікна, дивлячись на сніг, що накривав місто білою ковдрою. Щось у цьому спокої нагадувало їй про її власне минуле — як вона будувала цей шлюб, вірила, що Лукас буде її опорою. А тепер все це здавалось лише ілюзією.
Ліна різко розвернулась і набрала чоловіка. Вона вирішила: нехай говорить. Вона вислухає, але вирішуватиме сама. Телефон довго дзвонив, і нарешті Лукас відповів:
— Ліна, дякую, що подзвонила. Мені дуже шкода… Я не знаю, як так сталося.
Його голос здавався пригніченим, але це не викликало в неї співчуття. Ліна сиділа рівно, голос був холодним:
— Ти зараз у Берліні?
— Так, але я хочу приїхати. Ми маємо поговорити, — він благав.
— Говори зараз, Лукас. Ти мені винен це.
Почалася довга пауза. Зрештою, Лукас зізнався. Так, він зустрічався з Крістіною. Так, це тривало майже півроку. Але він клявся, що все це було лише тому, що він почувався втомленим, нещасливим у шлюбі. Він був упевнений, що їхня любов із Ліною вже згасла.
— Любов? — Ліна гірко засміялась. — Це твоє виправдання? Ми разом пережили стільки, Лукас. Ми створили все з нуля, і ось так ти вирішив “шукати щастя”?
Він мовчав. А вона продовжувала:
— Ти навіть не спробував поговорити зі мною, сказати, що щось не так. Замість цього ти просто пішов до іншої.
— Я зробив помилку, Ліна, — нарешті видихнув він. — Я хочу все виправити.
— Ти впевнений? А що скаже Крістіна? Чи вона теж погодиться бути лише твоєю “помилкою”? — її голос звучав саркастично, але в очах стояли сльози.
Лукас благав її дати йому шанс, переконував, що розлучиться з Крістіною. Але Ліна більше не вірила жодному його слову.
— Ти вже зробив свій вибір, Лукас. І тепер я зроблю свій, — холодно сказала вона й вимкнула телефон.
Вона довго сиділа, тримаючи голову в руках. Сльози нарешті прорвалися, полегшуючи душу. Але з кожною хвилиною ставало зрозуміліше: вона не дозволить цій зраді зруйнувати її життя.
Наступного ранку Ліна пішла до адвоката. Вона вирішила розлучитися. Це рішення далося важко, але вона зрозуміла: продовжувати цей шлюб — означало б зрадити саму себе. Вона заслуговувала на краще.
Декілька місяців потому Ліна стояла на тому самому місці біля вікна. Але тепер її погляд був не порожнім. Вона дивилася на новий початок, який чекало її життя. Вона переїхала в невелику, але затишну квартиру. Почала відвідувати курси дизайну, про які мріяла роками, і нарешті відчувала свободу.
Одного дня вона отримала повідомлення від Лукаса. Він писав, що шкодує, що зробив. Але Ліна вже не відповідала. Її нове життя почалося, і вона не збиралась озиратися назад.
Сніг за вікном поволі розтанув, як і старі рани. Ліна знала: майбутнє — це те, що вона створює сама.
Образа свекрухи: стара меблі як привід для конфлікту
Уже три роки, як я одружена. Дітей поки нема, хоч думки про материнство давно кружляли в повітрі. Увесь цей час...
«Ти проміняла мій святковий день на… собаку?!» — як втрата улюбленця розкрила сутність стосунків зі свекрухою
«Ти проміняла мій свято на… собаку?!» — як смерть улюбленця розкрила всю суть стосунків із свекрухою Вже минуло більше двох...
Затишье перед вихрем
Тишина перед бурей В глухом посёлке, где пыльные дороги терялись в бескрайних полях, воздух дрожал от зноя, будто натянутая струна...
Мама не захотіла прийняти зятя: “Приїжджайте лише ти з онукою
Кожна жінка мріє одного разу знайти гідного чоловіка, створити міцну родину, народити дітей і бути щасливою по-справжньому. Але, як кажуть...
Раскол и воссоединение
**Разлом и примирение** Семейные конфликты – штука коварная. До замужества Алина и представить не могла, что жизнь с роднёй мужа...
Як тепер жити — не розумію: сестра виявилася зрадницею
Що тепер робити — не знаю. Сестра виявилась зрадницею. Ми з чоловіком були, як кажуть, нерозлийвода. Усі захоплювалися нашою парою...
Десять років у тиші
Темний вечір обіймав старий квартал на околиці міста, а світло ліхтарів тремтіло у калюжах, відбиваючи холодний блиск осіннього неба. Степан...
Свекруха розлютилася на «дарунок»: вжиті меблі вважала образою
Я заміжі вже три роки. Дітей поки нема, хоча думки про материнство давно кружляли у повітрі. Весь цей час ми...