Телефонний дзвінок від колишньої найкращої подруги

На телефон Зої задзвонила колишня найкраща подруга Галина.
— Радієш? Доньку народила? Надіслала мені фотографії, вистачило нахабства. Я з тобою говорю востаннє. Запам’ятай! Ти для мене більше не існуєш, як і вся інша твоя, так звана, сім’я! Будьте всі ви прокляті! —
Зоя була розгублена. Вона розуміла, чому її проклинає подруга, але чому всі інші мають страждати?
… Зоя і Галина виросли у маленькому селі. Від самого дитинства вони товаришували та жили по сусідству.
У 15 років Галя познайомилася з Костею. Костя приїхав на літо до бабусі. Першу любов їх обох захопила з головою.
А чим закінчується любов у дуже молодих та недосвідчених людей? Правильно, вагітністю!
Галя повідомила новину Кості. Він чоловік, нехай і вирішує ситуацію. Костя поїхав додому, але пообіцяв повернутися.
Галя та її батьки в ньому не сумнівалися. З першого погляду було зрозуміло, що він надійний і порядний. Проте, Кості довелося затриматися і закінчити автотранспортний технікум. Галя народила без нього сина Артема, а через два місяці їй виповнилося 16 років.
Артем ріс, Костя працював на КамАЗі, все у них було добре. Артему було 5 років, коли Галина з Костею переїхали ближче до батьків Кості. Батьки Кості побудували собі дім, а їм залишили квартиру.
Зоя не була такою бойкою та комунікабельною, як подруга. Хлопці їй не падали до ніг, навіть одного не траплялося. Вона спокійно вступила до медичного інституту. З Галятою постійно підтримувала зв’язок. Одного разу вони разом їздили відпочивати в Одесу. Галина з Костею жили добре, хоч дітей у них більше не було, вони з цим змирилися — Артем є, і це вже щастя.
Зоя закінчила інститут, працювала спочатку терапевтом, а потім після стажування рентгенологом. Придбала квартиру в іпотеку, а ось з особистим життям не виходило, ніби вінець безшлюбності висів над її головою.
Вона була і красивою, і розумною, але, можливо, упустила роки, або ще щось… У її житті було два короткочасні романи, які завершилися нічим. Вона вирішила, що щастя для неї долею не передбачено.
Раптом у подруги сталося страшне горе. Горе завжди трапляється раптово. У ДТП загинув Костя.
Галина замкнулася, не хотіла нікого бачити й чути. Зоя намагалася її розворушити, часто дзвонила. Галина різко попросила не турбувати її.
Зоя хотіла приїхати підтримати подругу, але натрапила на відмову. Зоя, як лікар, розуміла, що у подруги затяжний стрес і їй потрібно час, щоб відійти від нього. П’ять років їхнє спілкування обмежувалося лише СМСками на свята.
Близько року тому Галина, наче нічого й не сталося, зателефонувала Зої. Вони стали телефонувати одна одній, як раніше. У Зої за графіком була відпустка в липні, вона пообіцяла Галині приїхати на тиждень.
Перші дні відпустки Зоя вирішила просто відпочити, але не так сталося, як гадалося! Пізно ввечері зателефонував син Галини, Артем. Він дуже хвилювався, маму забрали до лікарні. Вона в реанімації.
Зоя швидко зібралася і поїхала до подруги. Артем зустрів її на вокзалі. Зоя одразу його впізнала. Він був схожий на батька, такий же високий, темноволосий, тільки в окулярах.
Артем встиг розповісти Зої, поки вони їхали з вокзалу, що у матері підозрюють мікроінсульт.
— Ніяк не хоче регулярно приймати таблетки від тиску, то забуде, то каже, що тиск нормальний, і навіщо зайвий раз себе хімією труїти. Ви ж лікар, вплиньте на неї, — розповідав Артем.
Вони одразу поїхали до лікарні. До Галини їх не пустили, сказали, стан стабільний, середньої тяжкості, загрози для життя немає.
Вдома Артем запитав, — Можна я не буду називати вас тітка Зоя, як у дитинстві? Ви ще така молода, а я вже такий дядько. Я буду називати вас просто Зоя. —
Артем нагодував гостю вечерею. Він добре готував, навчився, поки мама була в депресії, тоді вона навіть готувати не хотіла. Артем закінчив інститут, йому вже 26 років, працює програмістом.
На наступний день Зоя поїхала до лікарні, дізналася, що Галину перевели з реанімації. Мікроінсульт не підтвердився, але ще тиждень чи два-три доведеться провести у стаціонарі. Свідання в лікарні заборонили через карантин. Артем щодня привозив матері передачі.
Вони багато часу проводили разом, розмовляли, заново відкривали один одного, їм було цікаво спілкуватися.
Несподівано Зоя зрозуміла, що шалено закохалася в Артема. Шалено!
Такого з нею ніколи не було. Вона добре розуміла, що цієї любові не повинно бути, їй 42 роки, йому 26 років. Вона змінювала йому пелюшки в дитинстві, він син її найкращої подруги, яка може бути любов? Але любов не питає дозволу, вона просто приходить і все.
Зоя зібрала свої речі. Ввечері, не глянувши в очі Артемові, вона попросила викликати їй таксі.
— Ти нікуди не поїдеш! Подивись на мене! Ти не хочеш їхати, і я не хочу, щоб ти поїхала, — а потім він обійняв її.
Це були найщасливіші дні в її житті. Вона вперше відчула себе коханою і бажаною. Вона забула про різницю у віці, про хвору подругу… вона забула про все. Були тільки він, вона і любов!
Зоя вийшла зі свого зачарування лише тоді, коли Артем привіз Галину з лікарні. Наступного дня Зоя поїхала, пославшись на термінові справи на роботі.
Вдома вона намагалася заспокоїтися, але як можна бути спокійною, якщо Артем дзвонив щодня? А потім Зоя зрозуміла, що у неї буде дитина. Вона плакала, їй було погано, вона не знала, як вчинити, чи слід повідомити Артему?
Артем, наче відчувши її тривогу, сам зателефонував. Він теж розхвилювався, коли дізнався про дитину.
Тепер уже Зоя намагалася заспокоїти його, — Ти тільки не хвилюйся, я все зроблю сама, ти не станеш батьком поневолі. —
— Не смій! Викинь дурні думки з голови. Я скоро приїду, — сказав Артем.
Він швидко перевівся до Харківського філіалу фірми і приїхав з речами. Зоя вмовляла його опам’ятитися і піти, але він і слухати не хотів.
Вони скромно розписалися. Артем запрошував матір. Вона не приїхала і не привітала їх.
Галина не відповідала на дзвінки Зої.
З Артемом розмовляла, в основному, єхидничала, — Ще не набридла тобі, сину, молода жінка? —
У Зої та Артема народилася дочка Анна. Анні вже три місяці. Ось її фотографії і відправила Зоя Галині в надії, що її серце відтане. Не вдалося. Галина ще більше розлютилася і прокляла їх усіх разом. Вона не пошкодувала навіть маленьку онуку.
— Це розплата за моє щастя. Це розплата за моє грішне кохання, — з гіркотою думала Зоя.
Заплакала у ліжечку малеча. Зоя взяла її на руки, погодувала.
Вона милувалася дочкою і думала,
— Хіба може кохання бути грішним? Кохання — це радість і щастя! Скільки мені того щастя відпущено? А скільки буде — все моє! — вона заспокоїлася, посміхнулася і стала чекати чоловіка з роботи..