– Тепер тітка буде тобі новою мамою, – сказав батько урочисто, наче на сцені.

– Відтепер тітка Оксана буде твоєю новою мамою, – батько сказав це так урочисто, наче виступав на сцені.
– Ні! Не буде! – різко закричала Софійка і, ледве стримуючи сльози, вибігла з-за столу.
Нова дружина і тепер господиня цього дому не встигла й рота відкрити, як дівчинка повернулася з портретом, який зняла зі стіни:
– Ось моя мама! Іншої мені не треба! Самі їжте свій торт.
– Повернися за стіл, – розсердився батько. – Негайно!
Але Оксана раптом голосно засміялася:
– Чудово! Не треба кричати на дитину. Для цієї впертої дівчинки я згодна бути тіткою Оксаною. А для тебе – виключно Оксаною Прекрасною…
– Домовились, – усміхнувся Богдан. – І Софійка, впевнений, з часом відтане і теж тебе полюбить.
– Ніколи! – пролунало відразу з коридору. – Ніколи не полюблю.
Батько зразу встав і в гніві рушив за дочкою. Вона вже встигла захлопнути двері дитячої. Коли він увійшов, Софійка сиділа в сльозах, обіймаючи портрет:
– Ти будеш мене карати за те, що я люблю маму?
Богдан засум’ятися. Гнів розвіявся. Він сів на ліжко і став пояснювати:
– Софійка, я розумію, що ти сумуєш за мамою. Минуло ще небагато часу. Але зрозумій і мене – я повинен більше працювати. Тобі потрібна поруч жінка, яка навчить тебе різним жіночим премудростям.
– Як Василиса в казках?
– Так, так, точно! Як Василиса.
– А ти їх хіба не знаєш?
– Ні, чоловікам потрібні зовсім інші навички. Пам’ятаєш, ти ж обіцяла мамі слухатися мене?
– Пам’ятаю, – схлипнула Софійка.
Той день вона пам’ятала дуже добре. Мама вже довго хворіла, і вони з татом прийшли до неї в лікарню. Софійка ледве впізнала маму. Вона зовсім схудла, була дуже бліда, майже нічого не казала, просто дивилася на доньку, гладячи її по голові, і на прощання попросила завжди слухатися тата.
Більше Софійка маму не бачила.
Вони стали жити з татом удвох. Він водив її в садочок, читав казки на ніч, виходив з нею на прогулянки. Іноді приїжджала бабуся, мамина мама. Тоді тато працював до самої ночі, зате вихідні вони проводили разом.
А потім все змінилось.
З’явилася тітка Оксана. Вона голосно розмовляла, часто сміялася, яскраво фарбувала губи і нігті – Софійка не пам’ятала, щоб у мами були такі руки. Бабуся стала з’являтися все рідше, і ось тепер тато каже, що ця тітка Оксана – її нова мама.
Усе це пролетіло в голові дівчинки за секунди. Вона подивилася татові у вічі, побачила там сльозинку… Гучно зітхнула, витерла сльози йому і собі, і глибоко кивнула:
– Добре, тату, я буду тебе слухатися.
– А тітку Оксану?
– Я буду намагатися. Слухатися, – уточнила Софійка. – А любити буду маму.
– Добре. Дякую.
Батько обійняв її і пішов у зал – до Оксани Прекрасної. Та дивилася у вікно.
Повернувшись, сказала:
– Так, натерпимося ми з нею.
– Не думаю. Просто почекай. Не треба лізти їй у душу. Потрібен час, вона рано втратила маму, і, знаєш, вона вже доросла не по роках.
– Ну не знаю, не знаю. Побачимо.
Життя потекло своїм ходом.
Оксана і справді прекрасно ладнала з чоловіком, а з падчерицею вирішила не підлизуватися: ну, не любить, що ж поробиш? Головне, щоб істерик більше не влаштовувала.
Шестирічна Софійка, на диво мачусі, бездоганно виконувала всі її прохання, не сперечалася більше, не вередувала. Але тепла між ними не з’явилося і через пару років, хоча Оксана дбала про дівчинку, одягала як ляльку, купувала іграшки і книжки. Софійка сухо казала «дякую», однак тримала дистанцію – намагалася не торкатися, запитання задавала за крайньої потреби, усі новини розповідала татові.
Не стали проблемою і шкільні роки.
Дівчинка з першого класу стала улюбленицею вчительки – старанна, спокійна, кмітлива. Її любили й однокласники. Вдома з нею теж не було проблем. Вона нічого не вимагала, без заперечень допомагала Оксані по господарству, спершу з дрібницями, потім більше. І все більше сподобалася своїй мачусі, яка вже й рада була б обійняти її, поспілкуватися, але просто не могла подолати холодну стіну, що вони між собою збудували.
До п’ятого класу дівчинка почала називати мачуху Оксаною Сергіївною, що ще більше їх віддалило. На той час, правда, Софійка вже перестала ревнувати мачуху до мами. Їй подобалося, що Оксана Прекрасна – так і звав її тато – завжди весела, життєрадісна. Подобалося, що вона смачно готує, що не свариться з Богданом, що тато щасливий. Ну і особливо Софійка цінувала, що вона не читає їй нотації.
А Оксана мріяла народити сина. Лікувалась, переживала. Коли нарешті вийшло, багато місяців пролежала на збереженні. Хвилювалася, звісно, як прийме братика падчериця. Навіть запропонувала їй вибрати ім’я для малого. Софійка запропонувала назвати хлопця Богданом – як тата.
Коли Богданчик з мамою опинилися вдома, дівчинка стала Оксані першою помічницею. Вона так вправно і з такою любов’ю поводилася з братом, що в мачухи стискалося серце: «Господи, якою холодною я була до маленької дівчинки, що втратила маму, – картає вона себе. – Ображалася на неї, навіть ігнорувала, ніби сама дитина. Я ж навіть не намагалася знайти ключ до її скривдженого серця. А тепер у мене могла б бути така чудова донька…»
Десь після року Богданчик сильно захворів. Почалися безсонні ночі, Софійка допомагала мачусі, як могла. Якось зайшла в кімнату і побачила, що Оксана Сергіївна заснула, сидячи в кріслі біля сина.
Малюк спав. Дівчинка торкнулася його чола і зрозуміла, що температура спала. Вона тихенько потягла Оксану за лікоть:
– Богданчику краще.
Оксана Сергіївна прокинулася, підвелася, губами перевірила лоб малюка, а потім раптом обійняла Софійку і розплакалася:
– Доню, пробач мене! Мені так шкода, дівчинко моя, так шкода. Пробач мене, пробач.
Дівчинка обняла її у відповідь:
– Ну, перестань плакати, мамо. Богданчик одужав, тепер у нас усе буде добре.