Тягнучи важкі сумки з магазину, вона планувала вечерю, коли побачила біля світлофора дівчинку в тоненькій сукні.

Марина несла важкі сумки з магазину і міркувала, що їй сьогодні приготувати на вечерю. Перейшовши дорогу, вона зауважила дівчинку років одинадцяти-дванадцяти біля світлофора, в легкій блакитній сукні. “На вулиці холодно, а дівчинка в сукні, замерзне ж. І де батьки дивляться…” – подумала Марина.

Наступного дня ця дівчинка стояла біля під’їзду. Вона виглядала дивно, була ніби відчуженою. І знову в тій же сукні. Може, щось сталося…

– Дівчинко, тобі не холодно? Чому ти так легко вдягнена, надворі ж холодно…

Дівчинка подивилася на Марину, і тієї мало не стало погано. Очі були яскраво-блакитні, як і сукня, здавалося, що вона проникає поглядом у середину.

– Ви що, мене бачите? Справді? І чуєте?

– Звісно, я ж розмовляю з тобою…

– Мене ніхто не бачить і не чує… Тіло поховали, а я тут, не зникаю… Мене кликали інші дівчатка, в гарних сукнях, туди, до світла, але я не можу піти, наче нитки тримають мене тут…

І мама з татом все плачуть, я не можу на це дивитися, мені погано…

– А що з тобою трапилося? Я не розумію, чому бачу і чую тебе… Я ж звичайна людина, а ти… привид, виходить. І я тебе не боюся, як це у фільмах показують, я відчуваю, що тобі самотньо тут…

– Мене збила машина на пішохідному переході. Водій дивився в телефон і не встиг загальмувати. Усе сталося дуже швидко, я нічого не встигла зрозуміти. Дивлюсь, моє тіло лежить, приїхала швидка, батьки, а мені не було боляче, наче повітряною стала.

Я намагалася докричатися до батьків, але вони не чули… Я ходила за ними слідом, мені було страшно, я нічого не розуміла. Я бачила свої похорони, як плакали батьки, родичі, мої подруги. Мені їх було шкода, і себе. Я розуміла, що вже ніколи не буде, як раніше.

Потім я побачила, як в небі відчинилися двері, там було світло й хорошо, лунав сміх. Мені туди захотілося, мене звали… Але я не змогла піти. Сльози батьків, ніби камінь, тягнуть мене до землі…

Марина з подивом слухала розповідь дівчинки. Це була якась фантастика. Вона бачила подібні історії в кіно, але наживо таке відчути… Треба щось зробити для дівчинки, адже не дарма вона її зустріла…

– Як тебе звуть, де живуть твої батьки? Ходімо, я все поясню їм, ви навіть можете поговорити через мене…

– Ні, я не можу бути поряд з ними, мені дуже важко бачити їхній біль… Просто передайте їм, щоб припинили вбиватися, скажіть, що мені потрібно йти, а я не можу… І ще, я бачу їхнє майбутнє. У них буде ще дитина, хлопчик. Але потрібно, щоб мама відпустила мене…

Ходімо, проведу до дому, але я залишуся тут. Мене звали Василина, мама називала мене Васильком, очі у мене василькові…

Двері відчинила красива жінка в чорній хустині. На обличчі чітко відклалася печаль. Марині стиснулось серце. Будучи матір’ю, вона розуміла, як це втратити дитину…

– Доброго дня. Ви мене не знаєте, мене звуть Марина. Будь ласка, вислухайте мене. В це важко повірити, але я бачу вашу доньку Василину, Василька… Її душа ще тут, і з невідомої причини, я бачу та чую її.

Вона попросила, щоб ви припинили горювати, щоб вона могла залишити цей світ, і перейти туди, куди всі йдуть…

– Що ви таке верзете… Як ви можете! Йдіть геть, безсоромна! Нам і так важко, а ще ви зі своїми хворобливими фантазіями!

Двері зачинились. Марина зітхнула і вийшла на вулицю. Ну, що вона хотіла. Яка мати повірить у цю містику. Марина теж не повірила б.

– Твоя мама не повірила, каже, дурниці це все… Не знаю, як її переконати…

– Бідна моя матуся, вона так мене любить… Знаєте що, скажіть їй, нехай поїде на дачу, і під яблунею, під якою ми з нею любили сидіти, викопає ямку. Там я заховала скриньку, в якій лежать мої записки. Тільки мама знає про них.

Ці записки я писала одному хлопчику, Олегу. Але він посміявся з мене. Я так плакала, а мама сказала порвати їх і викинути. Я вирішила закопати їх, і за десять років дістати їх і посміятися, яка я була дурненька.

Через кілька днів Марина знову пішла додому до Василини. Двері відчинив її батько.

– Ви до Світлани? Заходьте…

Марина увійшла в квартиру. Скрізь були іграшки та фотографії Василини, з яких вона усміхалася, красива, з синіми очима… Мати сиділа в кімнаті й дивилася альбом з дитячими фото.

– Що вам ще потрібно? Перестаньте нас турбувати!

– Послухайте, Світло, я не жартую. Василина просила вас з’їздити на дачу і під яблунею викопати скриньку, яку вона заховала влітку. Вибачте, будь ласка, але я хочу допомогти вашій дочці…

Марина залишила папірець зі своїм номером телефону і вийшла. Через два дні Світлана зателефонувала їй.

– Марина… Це неймовірно… Про ці записки доньки знала лише я. Давайте зустрінемося…

З цього дня Марина стала часто спілкуватися зі Світланою. Вона могла годинами розповідати про дочку, зі сльозами на очах.

– Марина, мені стало легше на душі, знаючи, що наша дівчинка була тут увесь цей час… Але я розумію, що їй потрібно йти туди, де немає смутку й печалі… Підемо разом до церкви, поставимо свічку і помолимося за її душу…

Вийшовши з церкви, Марина побачила Василину, вона підійшла до них.

– Світло… Вона тут…

– Василько, вибач нас за все, ми тебе дуже любимо і ніколи не забудемо. Іди, доню, туди, де ми потім зустрінемося…

– Матуся, у вас все буде добре з татом, буде син, буде внучка, з такими ж очима, як у мене, будьте щасливі, і мені буде добре від цього… А тепер, я спокійно можу йти. Поминайте мене частіше, давайте милостиню, моліться, більше мені нічого не потрібно…

Марина слово в слово передала Світлані. Василина зникла, і більше Марина її ніколи не бачила. Зі Світланою вони дружили багато років. У них справді народився син через три роки, Марину взяли хрещеною…