Третя кімната — таємниця для своїх

Третя кімната — не для гостей

— Не смій туди заходити! — вигукнула Марія Іванівна, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!

Десятирічний Данилка зупинився біля відчинених дверей, обернувшись до бабусі. В його очах застигло здивування, змішане з образи.

— Бабусю, а що там такого? Я лише хотів подивитися…

— Нічого там нема! Пил один! — Марія Іванівна швидко підійшла до онука, рішуче зачинила двері і повернула ключ. — Іди краще мультики дивись або з конструктором пограй.

Данило знизав плечима і пішов у вітальню, але Марія Іванівна бачила, як він озирається на ті завітні двері. Вона важко зітхнула, сховала ключ у кишеню фартуха. Знову ця розмова. Кожного разу, коли онук приїжджав на канікули, починалося те саме.

— Мам, ну чого ти його лякаєш? — Олена вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.

— А тобі не цікаво? — різко запитала Марія Іванівна.

Олена зупинилася, рушник застиг у її руках.

— Мені… мені й так добре, мам. Навіщо витягувати минуле?

— Ось і правильно. І Данилові непотрібно. Нехай краще на свіжому повітрі грає, а не по чужих кутках швендяє.

Олена хотіла щось сказати, але змовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатися безглуздо. Краще переключити увагу сина на щось інше.

Марія Іванівна повернулася на кухню, включила чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а все одно серце стискається, варто лише подумати про ту кімнату. Про те, що там лишилося.

Після обіду Данило ліг на диван із планшетом, Олена читала книгу у кріслі. Марія Іванівна мила посуд і краєм ока стежила за онуком. Хлопчик був розумний, спостережливий. Надто спостережливий.

— Бабусю, — раптом спитав Данило, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете лише у двох кімнатах?

Марія Іванівна випустила тарілку в мийку, та брязкнула об край.

— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно запитала вона.

— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, вітальня, де я сплю, а он там треті двері. Завжди закриті.

Олена підвела очі від книги, подивилася на матір. Марія Іванівна стояла спиною до них, плечі напружені.

— Там… там старі речі лежать, — тихо сказала вона. — Нецікаві тобі.

— А можна подивитися? Я обережно, нічого не зламаю.

— Не можна! — різко обернулася Марія Іванівна. — І більше не проси!

Данило здригнувся від її тону, навіть Олена здивовано підняла брови.

— Мам, що з тобою? — підвелася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Данила.

Марія Іванівна прихилилася до мийки, провела рукою по обличчю.

— Пробач, онуче. Просто… просто я дуже втомилася сьогодні. Не сердься на бабусю.

Данило кивнув, але здивування в його очах не зникло. Розумний хлопчик. Надто розумний.

Ввечері, коли Данило заснув, Олена підійшла до матері на кухні.

— Мам, може, справді вже час?

— Час на що?

— Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно немає, а ти все…

— Не смій! — Марія Іванівна схопилася так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!

— Мам, заспокойся, будь ласка. Я лише думаю, що так жити нездорово. Ти ж сама мучишся.

Марія Іванівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.

— Не мучишся. Просто… просто мені так спокійніше. Знати, що все на своїх місцях. Що нічого не чіпали.

— Але Данило росте, йому скоро потрібна буде своя кімната, коли буде приїжджати. А ти що, так і будеш його на дивані укладати?

— Встигнемо ще. Він малий поки.

Олена зітхнула. Вона пам’ятала ту кімнату. Пам’ятала, як вона виглядала двадцять років тому, коли востаннє туди заходила. Письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, вузьке ліжко під стіною. І скрізь — сліди життя, яке обірвалося занадто рано.

— А пам’ятаєш, як він сердився на тебе? — раптом тихо сказала Олена. — Коли ти прибирала в його кімнаті? Кричав, що в нього свій порядок, що не можна нічого чіпати.

Марія Іванівна посміхнулася крізь сльози.

— Пам’ятаю. Такий самостійний був. Усе сам, нікому не дозволяв допомагати. І брудний посуд з кімнати виносити не дозволяв, сам відносив. Казав, що чоловік має за собою прибирати.

— Йому було всього сімнадцять, мам.

— Так, всього сімнадцять… А здавався таким дорослим. Усе знав, у всьому розіІ коли сонце зійшло над Києвом, третя кімната знову наповнилася життям — тепер уже голосом Данила, що ділився з бабусею відкриттями зі старих підручників свого дядька.