Це не будинок для літніх людей, тут їй не місце

Випадок, про який я хочу розповісти, мені розповіла бабуся, яку я часто навідую в селі. Одного разу я довго з нею не бачилася, бо два роки працювала за кордоном. Повернувшись до України, одразу ж поїхала до своєї улюбленої бабусі.

Я вже декілька днів жила в селі, коли помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Василівну, сусідку бабусі з будинку навпроти. Мені завжди подобалася ця доброзичлива літня жінка, працьовита й завзята.

— Бабусю, а де ж твоя подруга Марія Василівна? За тиждень жодного разу не зайшла. З нею все гаразд? — стурбувалася я.

Бабуся подивилася на мене з подивом.

— Так вона ж уже рік у будинку для літніх людей живе, — скрикнула вона, — ах так, ти ж нічого не знаєш! Слухай.

І бабуся розповіла мені цю історію. Як я вже згадувала, баба Маша завжди працювала, ніколи не сидівши без діла. Жодного разу односельчани не бачили її без роботи: то на грядках порається, то в саду, то корову зі стада зустрічає, то пироги пече (і півсела пригощає!), то з двома відрами черешні рано вранці на автобус біжить. Свіжі овочі, фрукти, зелень, яйця, пледи з козячого пуху, сметану, сир — усе це Марія Василівна возила до районного центру і продавала на ринку. І кожну копієчку берегла, складала у металеву коробочку з-під печива.

Не для себе збирала. Самій-то багато треба? Для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни, для внучки Сашеньки. Син з дружиною жили у місті, за три години їзди, регулярно навідували матір. З городом чи худобою не допомагали, зате за сільськими харчами приїжджали постійно. Буває, що так багажник машини наб’ють, що аж колеса присідають.

Роки минають, і Марія Василівна поступово почала старіти, хворіти. То спину прихопить, то ноги крутить, то руки в суглобах болять, то тиск зашкалює. Поступово почала переводити всю худобу, в городі собі залишила лише кілька грядок, а на решті дозволила сусідам картоплю садити. Син Валерій все рідше з’являвся в гості. А його дружина Зінаїда взагалі перестала приїжджати, нічого більше від сільської матері не отримати.

Коли у баби Маші різко зір погіршився, вона злякалася. Зателефонувала сину, попросила відвезти до лікарів. Прийшов Валерій, забрав матір.

Зінаїда не особливо раділа бачити свекруху, але виду не подала. Запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, заїхали в аптеку за ліками…

Повертатись у село було вже пізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, вже не приховувала свого розчарування. Пішла на кухню вечерю готувати, так посудом дзвеніла, ледь не лопнули барабанні перетинки. І в цей час до них на хвилинку зазирнула літня сусідка. Побачивши гостю, зраділа:

— Маріє Василівно, давненько вас тут не видно було. Надовго в гості? Завтра вже їдете? А ходімте до мене, чаю поп’ємо, поговоримо по-доброму.

Проводжавши матір до сусідки, Валерій заглянув на кухню до дружини.

— Готуєш, Зін? Поки матері немає, хотів з тобою поговорити.

— Ну? — з голосу було чути, що Зінаїді ця розмова вже заздалегідь не подобалася.

— Мати зовсім здала, — зам’явся чоловік, — у лікарні були, так болячок знайшли цілий букет. Ноги болять, каже, що ледве ходить.

— Так вона ж не молоденька, щоб бігати! Що ти хотів? Це ж старість.

— Так от я й про це, — радісно підхопив Валерій, — Квартира трьохкімнатна. Саша з чоловіком у Києві живуть, сюди навряд чи повернуться. Во-от…

— Почекай, до чого ти ведеш? — Зіна навіть морквицю перестала різати, — Хочеш її сюди привезти, чи як? Ти повністю відчумів? Квартира трьохкімнатна, і що? Це ж не будинок для літніх людей, Валер.

— Між іншим, у цій квартирі кілька кімнат з мамчиних черешень і полуниці збудовані, якими вона кожне літо торгувала, — їдко зауважив Валерій.

— Ти що, ще й цим мене докоряти будеш? — розгнівалася дружина, — Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному сину і внучці.

— Жорстока ти жінка, Зіно, — з горем зітхнув чоловік, — Думав, заберемо матір, житимемо весело і безтурботно. У неї ж будинок який добротний, на віка міцний. Хорошу ціну дадуть, нову машину купити можна, в тур ваїжджати відпочити…

— Так нехай вона подавиться своїм будинком! — закричала Зінаїда, — На тиждень за кордон поїдемо, а потім я десять років буду горщики за нею тягати?! Рабиню Ізауру знайшов?

— Ти що таке кажеш, дурна? — спалахнув Валерій і раптом побачив на порозі Марію Василівну.

На кухні стало тихо, наче всі оглухли.

— Мамо, давно тут стоїш? — пролепетав син.

— Та я тільки-но зайшла, — лагідно усміхнулася мати, — Окуляри візьму, ми там з Катею альбом дивимося. О, я зовсім забула, синочку, я ж вас попередити збиралася. Я тут через місяць у будинок для літніх людей переїжджаю, ти мені вже з речами допоможеш.

Валерій не міг вимовити й слова. Зате його половинка заквапилася:

— Та, допоможе, звісно. І я приїду з ним. Усе, що треба, завантажимо, усе перевеземо. Ось і правильно вирішили. Зі своїми однолітками ж веселіше жити, ніж самій.

… Районний будинок для літніх людей, куди дбайливо син з дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія змішані почуття. Персонал чудовий, директор — добродушна і

чуйна людина. Видно, що старенькими тут опікуються з турботою і теплотою. Але саме приміщення “притулку” давно потребувало ремонту, лінолеум у коридорах весь у дірках, з вікон дме, в кімнаті відпочинку, крім зламаного телевізора та старих крісел, нічого немає.

Кімнатка у Марії Василівни виявилась маленькою та сирою. Ліжко було продавлене, стільці хиткі. Але мати навіть виду не подала, що її турбує така обстановка.

— Нічого, мамо, — бадьоро сказав Валерій, — Я тобі тут такий ремонт збудую, що всі заздритимуть. У відпустку піду і збудую. Ну давай, не скучай, скоро навестимо. Чекай у гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише через пів року, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським будинком. Зараз літо, саме час продавати.

… Директор нічим не дорікав рідкісним гостям. Дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

— Ви перед тим, як на другий поверх піднятися, зайдіть до кімнати відпочинку. Можливо, ваша бабуся там з подругами телевізор дивиться. Ходімо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Оглянувшись навколо, Зінаїда навіть присвиснула.

— Ого! Та у вас тут така краса. Дивани нові, крісла, телевізор на всю стіну. Квіточки всюди. Красотища! У копієчку ремонт обійшовся?

— Вашій мамі дякуйте, — усміхнувся директор.

— Мамі? — Валерій похитав головою, — Причому тут вона?

— Так вся ця краса на її гроші куплена.

— Звідки у бабусі такі гроші? — засміялася Зіна, а потім раптом охнула, — Валера?! Це вона будинок, чи що, продала?

… Марія Василівна з спокійною усмішкою дивилася на розлючених родичів, які навперебій дорікали її та звинувачували в егоїзмі.

— А ви чого так стривожились? Я ж не ваш будинок продала, а свій. Маю право. Мені тут добре, тепло, весело. От і захотілося щось подарувати гарним людям.

Баба Маша з хитросмакою поглянула на червону від злості Зінаїду.

— Адже краще будинок продати і народ порадувати, ніж ним подавитися? Правда, Зіно?

Зіна опустила очі і пулею вибігла на вулицю. Змінити вже нічого не можна.