«Ти безсоромна! У тебе немає дітей, а я — мати!» — як моя своячка влаштувала скандал на моєму ювілеї, щоб не віддавати борг

«Безсовісна! У тебе ж немає дітей, а я — мати!» — як моя зовиця влаштувала скандал на моєму ювілеї, щоб не повертати борг

Мій тридцятип’ятирічний ювілей планувався тихо, без розкоші. Але життя, як завжди, вміє перетворювати навіть найзвичайнішу дату на справжню драму. За місяць до свята мені подзвонила Олеся — сестра мого чоловіка, з якою у нас з самого початку були напружені стосунки.

— Де збираєшся святкувати? — запитала вона так, ніби вже збирала валізу.

— Поки не думала, — зніяковіло відповіла я. Було зарано говорити про це, тим більше знаючи Олесині манери.

— О, значить, гроші у тебе є. Позич нам з Петром п’ять тисяч гривень. Дуже потрібно, поверну не пізніше як за два тижні, — зітхнула вона тим самим благальним голосом, від якого у мене завжди мурашки бігали по спині.

Я не люблю ні позичати, ні давати в борг. Особливо таким людям, як Олеся. З перших місяців нашого знайомства вона намагалася «випросити» в мене гроші то на дітей, то на ремонт, то на нібито зламану техніку. Я завжди відмовляла — ввічливо, але рішуче. До цього разу.

— У дітей температура, потрібні ліки, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.

Я здалася. Переказала гроші на картку. Минуло два тижні — мовчання. Минув місяць — ні слова. Тоді я вирішила: на ювілеї сама нагадаю.

Ми святкували у затишному ресторані. Гості веселилися, лунали тости. Але я не знаходила собі місця. Олеся з чоловіком прийшли вчасно, базікали, їли, сміялися, ніби нічого й не траплялося.

— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки для дітей, вона обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові, коли він помітив мою напругу.

— Не поверне, — відрізав він, навіть не кліпнувши оком. — Вона вже п’ять років як мені винна три тисячі. Знаю її — грошей ти не побачиш.

Але я все ж вирішила поговорити.

— Олесю, привіт. Дякую, що прийшли. Я хотіла поговорити… — почала я обережно, ніби ступала по тонкому льоду.

— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат із кукурудзою — даси рецепт?

— Я не про це. Місяць тому ти позичала в мене гроші…

Олеся реготала, запрокинувши голову:

— П’ять тисяч? Коли це я в тебе такі гроші брала? Ти завжди відмовляла, не пригадую такого. Вигадала, чи що?

Я остовпіла.

— Я перевела тобі гроші на картку, на ліки. Можу показати переказ, якщо не віриш, — сказала я, відчуваючи, як щоки палають.

Олеся відразу зблідла, але швидко взяла себе в руки.

— Ах так… Було таке. Просто я не запам’ятовую непотрібні мені події, — промовила вона скрізь зуби й схрестила руки.

— Ти обіцяла повернути за два тижні. Минув місяць, я хотіла б отримати свої гроші…

І тут почалося.

— У тебе совість є?! — вигукнула вона так, що всі за сусідніми столиками обернулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Звісно, тобі не зрозуміти, у тебе ж своїх дітей немає!

Мене ніби спіткнули. Олеся йшла в атаку.

— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! Просто забули вдома. До речі, як раз на п’ять тисяч! Так що ми в розрахунку. Не чекала від тебе такої жадібності!

— Який подарунок? Ви нічого не дарували, — тихо прошепотіла я, приголомшена.

— Забули! Але він є! — гаркнула Олеся. — Усе, ми йдемо! Петре, ходімо! Тут нас не цінують!

Її чоловік доїв курчаче стегно, витер рот рукавом і мовчки пішов за нею.

Як тільки вони пішли, до мене підійшла свекруха — Ганна Іванівна. Спокійно взяла мене за руку й відвела у бік.

— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Якщо й даю — знаю, що не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підвіску, яку ти бачила на її шиї.

У мене перехопило подих.

— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадки. Просто скажи дякую, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — за науку, — і вона підморгнула, ніби дала мені життєвий урок.

Олеся припинила з нами спілкуватися. Минуло вісім місяців. Ні дзвінків, ні повідомлень. А потім раптом — вітання не надійшло. І вона образилась.

— Я думала, ви хоча б переказ зробите, — подзвонила й заявила з докором.

— А тобі нічого не надійшло? — здивувався мій чоловік. — Перевір жовтень минулого року. П’ять тисяч.

— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.

Ми більше не спілкувалися. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Ганни Іванівни. За півроку продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не зателефонував першим. І, чесно кажучи, стало легше…