— Ти чекаєш дитину? — запитала мама.

— Марічко, ти чекаєш дитину? — запитала мама.
І як вона могла здогадатися?! Я ж лише вранці сама про це дізналася!
А використаний тест ніяк не міг їй потрапити на очі, навіть
випадково — я відразу ж викинула його у відро, а відро винесла у
смітниковий бак.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю… Ти ж моя донечка! — відповіла мама.
Я не зовсім зрозуміла, що вона хотіла цим сказати, та й не намагалася зрозуміти — не до того було. У той момент мені хотілося лише одного: заснути і прокинутися… п’ять місяців тому, ще до знайомства з Ігорем. Як шкода, що не можна взяти і відмотати час назад!
— Ти розійшлася з Ігорем?
І знову мама влучила в яблучко.
Два тижні тому коханий призначив мені зустріч у кафе. Я думала — звичайне побачення, а вийшло — прощання. «Вибач, Марічко, але… У загальному, дякую тобі за все… І, будь ласка, не дзвони більше. Зробиш біль собі і мені, але все одно нічого не зміниш… І взагалі… собаці гуманніше відрубати хвіст одразу, одним махом!» Після цих слів він встав і пішов, а я сиділа і думала, що дійсно схожа на собаку, якій відрубали хвіст — моє кохання. Від того, що гуманний Ігор зробив це одним махом, було не легше…
А тепер ще ця нікому не потрібна вагітність…
— Так, мамо, ми розійшлися, — голос зрадливо здригнувся. — Тільки, будь ласка, нічого не кажи. Я і так знаю, що ти скажеш. Мовляв, я тебе попереджала, а ти не послухала… Так, ти мене попереджала, що Ігор — егоїст і бабій, а я не послухала. Задоволена?
— Як я можу бути задоволена, якщо моїй доньці погано? — сказала мама й погладила мене по голові, як у дитинстві. — Коли тобі народжувати?
— Ніколи. Я не хочу дитину!
— Марічко, дівчинко моя рідненька… Коли не стало твого батька, я була в такому стані… Вижила тільки завдяки тобі. Коли мене не стане, вона… — мама знову погладила мене, тільки не по голові, а по плоскому животу, — стане твоїм ліком від відчаю…
Я була так поглинута своїми проблемами, що не звернула увагу на фразу «коли мене не стане». Заціпилася лише на слові «вона».
— Звідки ти знаєш, що буде дівчинка, а не хлопчик?
— Знаю… — знову не стала вдаватися в подробиці мама. І додала прохально. — Народи її, Марічко. І пам’ятай: що б не сталося, моя душа завжди буде поряд з тобою.
Увечері 6 травня швидка відвезла мене в пологовий будинок зі схватками, 7 ранку я народила дівчинку, а вдень прийшла сусідка тітка Люба з жахливою звісткою: моя мама померла. Вона, відправивши мене в пологовий, викликала швидку і собі, а через кілька годин тітці Люба зателефонував лікар із лікарні і повідомив, що…
— Вона залишила ваш номер телефону. Обширний інфаркт. Ми нічого не змогли зробити.
Похорони пам’ятаю нечітко — ними в основному займалася тітка Люба та інші сусіди. Тільки через кілька тижнів, перебираючи документи, помітила, що у довідці з пологового і в свідоцтві про смерть стоїть не тільки одна і та ж дата, але й час однаковий — 6:30.
Світланка народилася в ту саму хвилину, коли померла мама… Містика?
Чи може це бути простим співпадінням? Тут же згадалися мамині слова: «Коли мене не стане…» Але ж вона ніколи не скаржилася на серце! Невже у мами був дар передбачення і вона передчувала свою близьку смерть?
Маленька Світланка стала моїм порятунком і ліком від відчаю. Коли донечці було три з половиною роки, я вперше взяла її з собою на кладовище.
— Ми прийшли до бабусі Світлани, — пояснила я донці. — Ці квіточки ми принесли для неї. Давай поставимо їх сюди, в баночку…
Дівчинка здивовано озирнулася довкола, а потім покликала:
— Бабусю, ти де? Заховалася?
— Бабуся не заховалася, просто вона тепер живе на небі. Говорити з нами вона не може, зате…
— Може нас бачити, так? — закінчила Світланка за мене фразу.
— Так. Бачити і захищати…
Коли ми йшли, дочечка закинула голову і помахала хмарці, що пливла в височині:
— Бабусю, не сумуй, ми ще до тебе прийдемо!
Зараз моїй маленькій вже сім, і для мене немає людини ріднішої та улюбленішої, ніж вона. До речі, всі знайомі в один голос стверджують, що моя Світланка — вилита бабуся. Я і сама охоче визнаю їхню зовнішню схожість, але останнім часом стала помічати, що в дочки є… дар передбачення. Скільки разів вона правильно передбачала погоду, прихід гостей чи зникнення якоїсь речі. А вчора раптом зовсім здивувала:
— Скоро в мене з’явиться тато… — і додала після невеликої паузи:
— Не бійся, бабусі він сподобається…