— Ти чекаєш дитину? — запитала мама.

— Світлано, ти чекаєш на дитину? — поцікавилася мама.
Як вона могла це здогадатися?! Я ж тільки вранці про це дізналася сама!
А використаний тест ніяк не міг потрапити їй на очі, навіть випадково — я одразу ж викинула його у відро, а відро винесла в сміттєбак.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю… Ти ж моя донечка! — відповіла мама.
Я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі, та й не намагалася зрозуміти — мені було не до того. У той момент я хотіла лише одного: заснути і прокинутися… п’ять місяців тому, ще до знайомства з Ігорем. Як шкода, що не можна просто взяти і перемотати час назад!
— Ти розлучилася з Ігорем?
І знову мама влучила в десятку.
Два тижні тому коханий призначив мені зустріч у кав’ярні. Я думала — це звичайне побачення, а виявилося — прощання. «Вибач, Світлано, але… Загалом, дякую тобі за все… І, будь ласка, більше не дзвони. Зробиш боляче і собі, і мені, але все одно нічого не зміниш… І взагалі… собаці гуманніше рубати хвіст одразу, одним махом!» Після цих слів він встав і пішов, а я сиділа і думала, що справді схожа на собаку, якій відрізали хвіст — мою любов. Від того, що гуманний Ігор зробив це одним махом, стало не легше…
А тепер ще ця нікому не потрібна вагітність…
— Так, мамо, ми розлучилися, — голос зрадливо здригнувся. — Тільки, будь ласка, нічого не кажи. Я і так знаю, що ти скажеш. Мовляв, я тебе попереджала, а ти не слухала… Так, ти мене попереджала, що Ігор — егоїст і ловелас, а я не слухалася. Досить?
— Як я можу бути задоволена, коли моїй доньці погано? — сказала мама і погладила мене по голові, як у дитинстві. — Коли тобі народжувати?
— Ніколи. Я не хочу дитину!
— Світланко, моя люба дівчинко… Коли не стало твого батька, я була в такому стані… Вижила лише завдяки тобі. Коли мене не стане, вона… — мама знову погладила мене, тепер уже не по голові, а по пласкому животу, — стане твоїм ліком від відчаю…
Я була настільки поглинута своїми проблемами, що не звернула уваги на фразу «коли мене не стане». Зачепилася лише за слово «вона».
— Звідки ти знаєш, що буде дівчинка, а не хлопчик?
— Знаю… — знову не стала вдаватися в подробиці мама. І додала благально. — Народи її, Світланочко. І пам’ятай: що б не трапилось, моя душа завжди буде поряд з тобою.
Увечері 6 травня швидка забрала мене в пологовий будинок з переймами, 7-го вранці я народила дівчинку, а вдень прийшла сусідка тітка Люба з жахливою звісткою: моя мама померла. Вона, відправивши мене в пологовий, викликала швидку й собі, а через кілька годин тітці Любі зателефонував лікар з лікарні і повідомив, що…
— Вона залишила ваш номер телефону. Обширний інфаркт. Ми нічого не змогли зробити.
Похорони пам’ятаю смутно — ними в основному займалася тітка Люба та інші сусіди. Тільки через кілька тижнів, перебираючи документи, виявила, що в довідці з пологового будинку і свідоцтві про смерть стоїть не лише одна і та ж дата, а й час однаковий — 6:30.
Світланка народилася в ту саму мить, коли померла мама… Містика?
Чи може це бути просто збігом? Одразу згадалися мамині слова: «Коли мене не стане…» Але ж вона ніколи не скаржилася на серце! Невже у мами був дар передбачення і вона передчувала свою близьку смерть?
Маленька Світланка стала моїм порятунком і ліком від відчаю. Коли доньці було три з половиною роки, я вперше взяла її з собою на цвинтар.
— Ми прийшли відвідати бабусю Світлану… — пояснила я доньці. — Ці квіти ми принесли для неї. Давай поставимо їх сюди, у банку…
Дівчинка здивовано озиралася навколо, а потім покликала:
— Бабусю, ти де? Сховалася?
— Бабуся не сховалася, просто вона тепер живе на небі. Спілкуватися з нами вона не може, зате…
— Може нас бачити, так? — закінчила Світланка за мене фразу.
— Так. Бачити і захищати…
Коли ми йшли, донька закинула голову і помахала хмарі, що пливла вгорі:
— Бабуню, не сумуй, ми ще до тебе прийдемо!
Зараз моїй малечі вже сім, і для мене немає людини ріднішої та коханішої, ніж вона. До речі, всі знайомі в один голос стверджують, що моя Світланочка — вилицька бабуся. Я й сама охоче визнаю їхню схожість, але останнім часом стала помічати, що у доньки є… дар провидіння. Скільки разів вона точно передбачала погоду, прихід гостей або зникнення якоїсь речі. А вчора раптом зовсім вразила:
— Скоро у мене з’явиться тато… — і додала після невеликої паузи:
— Не бійся, бабусі він сподобається…