— Ти чекаєш на поповнення? — запитала мама.

— Оксано, ти чекаєш дитину? — запитала мама.
Яким чином вона здогадалася?! Я ж лише вранці про це дізналася! А використаний тест ніяк не міг потрапити їй на очі, навіть випадково — я одразу ж викинула його в смітник, а відро винесла в бак.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю… Бо ти моя дочка! — відповіла мама.
Я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі, та й не намагалась зрозуміти — не до того було. У той момент я лише хотіла: заснути і прокинутися… п’ять місяців тому, ще до знайомства з Михайлом. Як шкода, що не можна повернути час назад!
— Ти розійшлася з Михайлом?
І знову мама влучила в ціль.
Два тижні тому улюблений призначив мені зустріч у кафе. Я думала — звичайне побачення, а виявилось — прощання. «Вибач, Оксано, але… Загалом, дякую тобі за все… І, будь ласка, більше не дзвони. Зробиш боляче і собі, і мені, але все одно нічого не зміниш… І взагалі… собаці гуманніше рубати хвіст одразу, одним махом!» Після цих слів він встав і пішов, а я сиділа і думала, що справді схожа на собаку, якій відрубили хвіст — мою любов. Від того, що гуманний Михайло зробив це одним махом, легше не стало…
А тепер ще й ця нікому не потрібна вагітність…
— Так, мамо, ми розійшлися, — голос зрадницьки затремтів. — Тільки, будь ласка, нічого не кажи. Я і так знаю, що ти скажеш. Мовляв, я тебе попереджала, а ти не слухала… Так, ти мене попереджала, що Михайло — егоїст і бабій, а я не слухала. Задоволена?
— Як я можу бути задоволена, якщо моїй дочці погано? — сказала мама і погладила мене по голові, як у дитинстві. — Коли тобі народжувати?
— Ніколи. Я не хочу дитини!
— Оксаночко, дівчинко моя дорога… Коли не стало твого батька, я була в такому стані… Вижила лише завдяки тобі. Коли мене не стане, вона… — мама знову погладила мене, тільки не по голові, а по плоскому животу, — стане твоїми ліками від відчаю…
Я була настільки занурена в свої проблеми, що не звернула уваги на фразу «коли мене не стане». Зачепилася лише за слово «вона».
— Звідки ти знаєш, що буде дівчинка, а не хлопчик?
— Знаю… — знову не стала вдаватися в деталі мама. І додала з проханням. — Народи її, Оксаночко. І пам’ятай: що б не сталося, моя душа завжди буде поруч із тобою.
Увечері 6 травня швидка відвезла мене в пологовий будинок зі схватками, 7-го вранці я народила дівчинку, а вдень прийшла сусідка тітка Любов із страшною звісткою: моя мама померла. Відправивши мене в пологовий будинок, вона викликала швидку і собі, а за кілька годин тітці Любе зателефонував лікар із лікарні і повідомив, що…
— Вона залишила ваш номер телефону. Обширний інфаркт. Ми нічого не змогли зробити.
Похорон пам’ятаю смутно — ними здебільшого займалася тітка Любов й інші сусіди. Тільки через кілька тижнів, перебираючи документи, виявила, що у довідці з пологового будинку і свідоцтві про смерть стоїть не лише одне і те ж число, але й час однаковий — 6:30.
Світлана народилася саме в ту хвилину, коли померла мама… Містика?
Чи може це бути простим збігом? Тут же згадалися мамині слова: «Коли мене не стане…» Але ж вона ніколи не скаржилася на серце! Невже в мами був дар передбачення й вона відчувала свою близьку смерть?
Маленька Світланка стала мимим рятівником і ліками від відчаю. Коли донечці було три з половиною роки, я вперше взяла її з собою на кладовище.
— Ми прийшли до бабусі Світлани… — пояснила я дочки. — Ці квіточки ми принесли для неї. Давай поставимо їх сюди, в банку…
Дівчинка здивовано озирнулася навколо, а потім покликала:
— Бабусю, де ти? Сховалася?
— Бабуся не сховалася, просто тепер вона живе на небі. Розмовляти з нами не може, зате…
— Може нас бачити, так? — завершила Світланка за мене фразу.
— Так. Бачити і захищати…
Коли ми йшли, дочка підняла голову і помахала хмарині, що пливла високо вгорі:
— Бабцю, не сумуй, ми ще прийдемо до тебе!
Зараз моїй малечі вже сім, і для мене немає людини ріднішої та улюбленішої, ніж вона. До речі, всі знайомі в один голос стверджують, що моя Світланочка — вилита бабуся. Я і сама охоче визнаю їх зовнішню схожість, але останнім часом почала помічати, що у дочки є… дар передбачення. Скільки разів вона правильно передбачала погоду, прихід гостей або зникнення якоїсь речі. А вчора раптом геть спантеличила:
— Скоро у мене з’явиться тато… — і додала після невеликої паузи:
— Не бійся, бабусі він сподобається…