Ти, друже, до ранку не доживеш: ніч і хуртовина вже близько.

У тебе, Миколо, шансів немає. Сам розумієш. Ніч скоро, метелиця починається. До ранку тут не витримати.
Вели розмову двоє. Один високий, в чорному кобеняку, впевнено стояв на лижах, за плечем рюкзак і рушниця. Другий, напівлежачи на снігу, піднімав очі вгору на товариша. Поруч була зламана лижа і неприродно підвернута нога. Навколо голий степ: жодного дерева чи кущика, лише десь вдалині, на межі горизонту, темною смужкою виднівся ліс. Вечоріло, вітер свістав, кидаючи колючі, поки ще рідкі сніжинки.

– Сам розумієш, – наче виправдовуючись, сказав високий, – якби в лісі, інша справа, там хоч багаття можна розпалити. А тут до лісу півтори години ходу. Я тебе не дотягну.

– А ти пробував? – втомлено запитав той, що лежав.

– Не варто і пробувати, – переходячи на крик, швидко відповів інший. – Залишуся з тобою – обоє загинемо, ніхто не хоче влаштовувати тут братську могилу. Мені на той світ за компанію зовсім не хочется. А так я хоча б залишусь живий.

– Завжди відчував, Василю, що ти людина з гниллю.

– Досить мене соромити! – ще більше розпалившись і підвищуючи голос, відказав перший. – Це тільки у книжках все добре виходить, а в житті по-іншому. Людина людині – вовк. Ось як буває. Чи винний я в тому, що ти ногу підвернув? Я ж не Матросов, щоб на грудьми на ворожі кулемети кидатися. Я не герой, розумієш? Я простий український хлопець.

– Саме тому, що не герой…

Трохи помовчавши, Василь раптом різко викинув уперед руку з лижною палицею. Він спритно зачепив за ремінь рушницю Миколи і швидко відштовхнув її вбік. Просковзнувши по снігу, вона вткнулася у сніговий горбок.

– Що ти робиш, гад? – обурився той, що лежав, дивлячись на нього спідлоба.

– Це так, для мого спокою. А то хто тебе знає, знервованого, ще в спину вистрілиш.

Потім махнув рукою – мовляв, що час із тобою втрачати – і, боягузливо опустивши очі, відштовхнувся лижними палицями. Заскрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Василь покотився в бік далекого лісу. Напівлежачи, Микола стежив за віддаляючоюся фігурою, поки вона не зникла за сніговими пагорбами.

“Людина людині – вовк…” – подумки повторив він і тихо додав:

– Ось так живеш поряд з людиною, а до кінця і не знаєш, що він із себе являє.

А через деякий час завив вітер, сніг наростав, застилаючи все навколо.

Раптом з далека долинув виття. Вовче виття, від якого кров холоне в жилах.

“Рушниця!” – спохопився Микола.

Треба дотягнутися до неї. Патронів вистачає. Але його улюблена двостволка “Зубр” лежить за кілька метрів, вткнувшись стволами в сніг. Він спробував повернутися до неї, напружуючи останні сили. Але гострий біль так різонув, що в голові все потемніло, і, трохи не втративши свідомості, безпорадний чоловік припинив подальші спроби дістатися до зброї.

Перемагаючи біль, Микола дивився, як крізь завісу снігу до нього повільно наближалося кілька темних плям, які з кожною секундою ставали все більшими й чіткішими.

– Вовки. – дивуючись своєму спокою, прошепотів він. – Ось і моя смерть…

Боляче різанув, ком підкотив до горла:

“Мамо! Як же вона без мене?!”

В двох кроках від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, безжальних хижаків. Попереду вожак із відстреленим лівим вухом і трохи нижче за решту, мабуть, вовчиця.

– Десь я тебе бачив? – блиснула думка, перш ніж Микола провалився в глибоку, липку темряву.

Кажуть, в останні секунди перед людськими очима проносяться всі його життєві моменти. Ось і Микола побачив себе хлопчиком, який біжить у літній сонячний день з друзями до озера. Поруч із ним, не зводячи з нього очей, його пес, якого звали Вірний. Ім’я своє він отримав недарма. Ні на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Галаслива юрба хлопчаків, піднімаючи хмари бризок, кинулася у воду. Микола заплив далі за всіх. І тут, під голосний сміх і крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі сміються:

– Давай, вилазь! Няня за тобою прибігла!

А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за кисть руки і потягнув до берега. Тримав міцно, але не боляче. Під гомін друзів задоволений собою Вірний витягнув Миколу на берег і радісно застрибав поруч.

Вірний – улюблений пес Миколи, безпородний, але досить високий і сильний, з широкими грудьми і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима чимось нагадувала вовка. Хазяїна свого любив безмежно. Інколи ця любов переходила всі межі.

Одного разу Микола пішов на риболовлю, і пес ув’язався за ним. На березі, знайшовши вільне місце між рибалками, він, як і належало, розгорнув вудочку й закинув наживку. Коли поплавець торкнувся води, Вірний, вирішивши, що хазяїн із ним грає, з усього маху пірнув у воду, щоб повернути поплавця назад. Попереживши усю рибу і почувши від рибалок безліч непристойних висловлювань, задоволений пес приніс Миколі пожований поплавець. Відтоді, наближаючись до ставу, той говорив, дивлячись собаці в очі:

– Додому! Йди додому.

Вірному не треба було повторювати двічі, він, сумно опустивши очі, повертався і неохоче біг додому.

Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Микола з двома мисливцями переслідував вовків. Двох вдалося застрелити, а от третя вовчиця, залишаючи сліди крові, втекла від них. Намагаючись врятувати своє потомство, вона хотіла перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла і ненавмисно навела мисливців на своє лігво.

І ось троє чоловіків стояли, думаючи, що робити з трьома вовченятами, котрих вони витягли з-під коріння впавшої берези. А ті, збившись у купку, то пищали, то комічно намагалися ричати.

– Та пристрелити їх треба! І всі справи! – сказав Василь. – А то виростуть, потім ганяйся за ними.

– Ну, що ти, – загородив їх собою Микола, – вони ж ще малюки.

– Та ти що, Миколо, такий трусливий! Давай, я це зроблю, – наполягав Василь.

– Але ти, як я подивлюся, дуже сміливий, проти цуценят з рушницею не боїшся. А ти зустрінься з одним із них через рік, тоді й покажеш свою відвагу.

– Не сперечайся з цим божевільним, – втрутився в розмову третій. – Давай краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не піде. А ці без неї самі загинуть.

Коли мисливці віддалилися, Микола присів біля притихлих вовченят.

– Ну що мені з вами робити, хлопці?

Збившись у купку, вони притихли, слухаючи звук, що йшов від дивного створіння, що видало небезпечні, зовсім не лісові запахи. Раптом у Миколи холодок пробіг по спині, і почуття небезпеки змусило його різко обернутися. З-за стовбура старої берези на нього дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було відстрелене, і по голові стекала струмка крові. Але судячи по запеченим плямам на шерсті, вже не така сильна, як на початку.

Микола піднявся, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад за стовбур дерева.

– Ти ж, мати, мудра! – прошепотів він, трохи заспокоюючись. – Та й рана у тебе, як я подивлюся, незначна… Ладно, забирай своє потомство і сховай краще.

Микола опустив рушницю. Потім, відходячи назад, став повільно, без різких рухів, йти до окраїни лісу, не відводячи погляду від хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька кроків уперед. Потім зупинилася і уважно стежила за віддаленням людиною, мов намагаючись запам’ятати його.

Було тихо. Метель припинилася, лише рідкі сніжинки кружляли тут і там. Микола лежав, уткнувшись у чийсь теплий вовняний бік, і теребив руками грубі коси вовни. Ще не до кінця прийшовши в себе, усміхаючись, подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, прорізала страшна думка: “Я ж помер! А Вірного декілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть наполегливо далі щекотала обличчя. Остаточно приходячи в себе, Микола відкрив очі, підняв голову. І одразу завмер, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч із вовком. Ні, не просто поруч, а обіймаючи його. Він обережно роззирнувся. Та не з одним вовком. Навколо нього, тобто прикриваючи його, лежали притрушені снігом хижаки. Микола боявся не те що поворушитися – боявся дихати.

– Що ж це, ви всю ніч мене гріли? – прийшла в голову абсурдна думка.

Але тут же підступний внутрішній голос прошепотів:

– Так! Вони вас гріли! – Це щоб вас на сніданок зігрівати.

Почувши, що людина прокинулась, звірі один за одним піднялися на ноги, струшуючи сніг із шерсті. Остання піднялася одноуха вовчиця, яка лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, потужні, широколобі, скуласті – справжні господарі лісу.

– Нічого собі, хлопці у тебе виросли, – пробурмотів Микола, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно подивившись на нього, повернулася та неспішно побігла в бік далекого лісу. Вовки, вишикувшись у ряд, поспішили слідом за нею. Ошелешений чоловік проводжав їх поглядом, все ще боячись поворухнутися…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, на своє здивування, він, спробувавши підвестися, зміг устояти. Потім докульгав до рушниці, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.

– Я можу йти! – зрадів він. – Якщо пояс із собачою шерстю лікує, то тулуп із вовчої робить дива! – спробував пожартувати він.

Обережно ступаючи, рушив у протилежний бік від втеклої зграї. “Треба йти. Йти, скільки стане сил. Напевно, нас уже шукають”.

Він не пам’ятав, скільки пройшов, але нарешті почув постріли, а потім і чиїсь крики. Крізь сльози, що застилали очі, побачив людей, що поспішали до нього.

– Ось він! Живий! – почув він крик, що переходив у визг. Це кричав його двоюрідний брат Данило.

У ту ж мить підлетівший Данило з розмаху збив Миколу з ніг. І, опинившись на ньому, безжалісно тряс за плечі, вдавлюючи у замет, безпомічного брата, продовжуючи кричати від радості:

– Живий! Живий, чертяга!

– Так злізь ти з нього! – обурилися чоловіки, що під’їхали. – Задушиш же.

Миколу підвели на ноги. А Данило, жодним чином не бажаючи заспокоюватися, то обіймав його, то стукав кулаками в ребра.

– Живий, брате, живий!

Микола стояв, безглуздо всміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сльозу з нього і поготів не виб’єш. А тут радів, як хлопчисько, періодично змазуючи сльози по щоках.

“Ось так живеш із людиною поряд, а до кінця і не знаєш, що він із себе являє…” – знову подумав Микола.

– Живий, брате, хоч ти живий! – продовжував радіти він.

– Що значить, хоч я живий? – ледве ворушачи язиком, запитав Микола.

Данило, похмурнівши, неохоче сказав:

– Розумієш, годину тому в яру Василя знайшли. Упав туди, заувагу привернув, що шию зламав, не приходячи в свідомість. Усієї ночі провалявся там, снігом завіяний, ледь знайшли.

Хтось із чоловіків тричі вистрілив у повітря, подаючи сигнал, і вдалині загув мотор приближаючего снігохода. Коли він під’їхав, Миколу, як дитину, підхопили на руки і уклали в кузов, щільно закутавши в овчинний тулуп.

– На, ось, випий живої водички, – турбувався невгамовний Данило, наливаючи в склянку спирт.

– Вовки! – раптом крикнув хтось. На мить усі замовкли, дивлячись, як далеко, майже на лінії горизонту, чорними крапками видалялась вовча стайка.

– Ну, Миколо! Ти щасливчик! – захоплено заговорив Данило. – Метіль пережив, ще й вовки тебе не знайшли. Добре, що вони тебе не знайшли.

– Добре! – провалюючись у сон, пробурмотів він – випитий спирт зробив своє, – ГАРНО, ЩО ЗНАЙШЛИ!

Микола спав, загорнутий у теплий овчинний тулуп. Він не чув свисту зустрічного вітру, що дребезжав гул мотору, не відчув, як снігохід, стрибаючи на заметах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише усміхаючись уві сні, теребив жорстку овчинну шерсть і ледь чутно шепотів:

– Вірний, ти зі мною? … Вірний!