Ти — мій рятувальник

Ярослава погладила перед зеркалом плаття на стегнах, провела по губам рожевою помадою, потім збила пружний локон. Відійшла на крок і оцінила себе критичним поглядом. «Непогано!» — задоволено посміхнулась свому відображенню.

Чоловік з’явився у дверях передпокою, притулившись плечем до одвірка.
— Ого! І куди це ти так вирядилася?
— На роботу. Ревнуєш, чи що? — Ярослава округлила і без того великі, гарно підведені очі.
— Звісно, ревную. Може, підвезу тебе на авто? У маршрутці всі мнуться, — запропонував Данило.
— Сиди вдома. Куди тобі з гіпсом? — Ярослава застебнула блискавку на світлій куртці, підняла шарф вище, щоб не замерзнути.
— Пішла. — Але біля дверей зупинилася. — Так, зовсім забула. Запізнюсь. Оксана виходить заміж. Буде щось на кшталт дівич-вечора. Посидимо трохи в кав’ярні. Не хвилюйся.
— Постривай, може, все ж заберу тебе? — Данило відчепився від одвірка.
— Не треба. — Ярослава витягнула губи, відправила повітряний поцілунок і вийшла.

Данило підійшов до вікна, чекаючи, коли внизу з’явиться дружина.
— Скільки можна казати, щоб права здала. Зараз би їхала на роботу на авто, а не товклася в забитій маршрутці, — пробурчав він, немов вона могла почути.

У кав’ярні грала музика. За зрушеними столиками сиділи шість жінок, пили коктейлі й на перегони розповідали про кумедні випадки зі своїх весіль, голосно й заразливо сміялися. Раптом підійшов офіціант і поставив перед Ярославою пляшку дорогого вина.
— Це вам передав пан з сусіднього столика. Відкрити? — ввічливо похилився він.

Ярослава обернулася й подивилася на щедрого чоловіка. Він кивнув їй і посміхнувся. Серце пропустило удар, а потім забилося в ритм музики. Обличчя спалахувало жаром, а посмішка зникла з її губ, мов сніг з гори — швидко й безповоротно.

Вона впізнала його. Хіба можна забути? Богдан був найкрасивішим хлопцем в університеті, старшокурсником. Дівчата не давали йому проходу. Перед літньою сесією вона не здала залік. Сиділа на широких чавунних сходах між поверхами й плакала. Перший іспит вже через два дні, а без позначки в заліковці до нього не допустять.

— Чого плачеш? Звалила іспит?
Ярослава підняла голову й побачила Богдана. Він заговорив із нею! А вона сидить на сходах, з розмазаною тінню й червоним носом.
— Залік не здала, — відповіла вона, витираючи сльози.
— Та дрібниці. Ти тільки туш розмазала.
Ярослава ахнула й почала шукати у сумці дзеркальце. Богдан простягнув їй хусточку.
— Наївна, ревіть треба було перед викладачем. Думав, усі дівчата вчилися умовляти. Біжи до нього, поки не пішов. Скажи, що вчила всю ніч, голова не варить.
— Думаєш, проканає? — сумнівалася вона, але підвелася зі сходин.
— Не спробуєш — не дізнаєшся. Іди. — Він підштовхнув її в спину, і Ярослава побігла нагору. Залізні сходи гучно стукали під ногами.

Коли вона радісно вийшла з аудиторії, Богдан чекав на неї.
— Усміхаєшся. Зовсім інша справа, — похвалив він.

Він провожав її додому й увесь шлях щось розповідав. А вона не чула нічого, оглушена одною думкою: «Він іде поруч! Зі мною!» Вона ловила зацікавлені погляди жінок на свого супутника й роздувалася від гордості.

Після сесії вони деякий час зустрічалися. Ходили в кіно, на пляж… Вона знала, що він міняє дівчат, як рукавички, але серце не слухало розуму. Раптом Богдан зник. Адреси в неї не було, запитати було ні в кого — усі роз’їхалися на літо. Ярослава страждала, переконувала себе, що у нього просто справи, що завтра він прийде… Поки не зрозуміла, що вагітна.

— То літала, як на крилах, а тепер сидиш, мов соня. Не захворіла? — занепокоїлася мати.
— Так, перекупалася, мабуть, — відповіла вона й правдоподібно покашляла.
— До лікаря сходи, не жартуй із цим, — зітхнула мати.
— Добре, мам, завтра.

Наступного дня Ярослава пішла до приватної клініки. Боялася в жіночій консультації зустріти знайомих. Вагітність підтвердилася.
— Мама вб’є мене… Я ще вчитися… А він зник… — вона розридалася прямо в кабінеті.
Лікарка зжалилася, сказала, що термін маленький, можна обійтися без аборту, але процедура коштує грошей. Дома Ярослава сказала мамі, що лікар виписав дорогі ліки, що аналізи погані… Мати, нічого не підозрюючи, дала грошей. Вистачило.

Двоє дТри роки потому, коли їхня маленька Софійка вперше побігла у дитячий садок, Ярослава з вдячністю дивилася, як Данило грає з донечкою, і зрозуміла — щастя було поруч увесь цей час.