Ти поїдеш, а ми залишимось жити тут”, – сказала свекруха.

“Поїдете ви, а в домі залишимось ми,” — сказала свекруха.

Нарешті потепліло, прийшла весна, і скоро літо. Галина Василівна сиділа у вітальні мого дому під кондиціонером. Мама мого чоловіка сіла в крісло і діловито зауважила, що в моєму будинку стало ще краще, адже з появою кондиціонера вона може ніде не виходити і не страждати від спеки.

— Так, без кондиціонера було б складніше, — сказала я. — Добре, що я вирішила його встановити ще до того, як настала спека.

Свекор похвалив нас за те, що покупка виявилася вдалою. А чоловік засяяв, немов зірка на новорічній ялинці. Рідко можна було почути від батька похвалу. Не буду приховувати, мені теж було приємно почути від Кості, що це все моя заслуга.

Замiський будинок я отримала у спадок від свого рідного дяді. Кілька років я займалася тим, що робила там ремонт. Поступово замінили проводку, поклали нові підлоги, купили всю меблі та техніку. Все в цьому домі зроблено з любов’ю та моїми руками, адже всі кошти були виділені з моєї кишені. У той день я дивилася на кімнату, де все було комфортно, затишно і думала про те, що дочекалася цього дня, і через кілька тижнів можна переїжджати на все літо. Свекруха категорично відмовлялася розуміти мої натяки, твердила лише одне, що згодна зі мною, жити за містом — це ідеально.

— Олено, ти права! Нам з Василем так добре тут жити, подалі від шумного міста.

Всередині мене росла напруга. Узимку батьки мого чоловіка живуть у моєму домі, бо в квартирі їм жити не хочеться, на пенсії мріяли бути ближче до землі. Галина Василівна натиснула на Костю, а він, відповідно, на мене, і я дозволила їм пожити до літа. Потім я зрозуміла, що старші часто запрошують до себе гостей — молодшого брата чоловіка з родиною, вони теж можуть жити у мене тижнями. Мені цей факт не подобається, до того ж я оплачую комунальні платежі, і ми з чоловіком привозимо продукти батькам. Терпіння моє луснуло, коли мама сказала, що їй не вистачає басейну і попросила сина його купити, а той погодився. Я вивела чоловіка до сусідньої кімнати.

— Любий, ти не забув, що в нас відпустка починається через два тижні? Ти не думаєш, що час твоїм батькам про це сказати і попросити їх повертатися додому? Моїх натяків твоя мама не розуміє.

— Олено, ну час же ще є? Куди поспішати?

— Що значить, є час? Нам тут ще потрібно все прибрати речі свої перевезти. Скажи, будь ласка, своїй мамі, що їм час збиратися, а не гостей запрошувати.

У цей момент до нас увірвалася свекруха. Ніколи не думала, що вона може підслуховувати.

— Ти подивись, важлива персона яка! Заговорила!

— Не зрозуміла, ви що, підслуховуєте нас?

— Так! Я повинна бути в курсі, що у тебе на думці!

— Тоді прекрасно. Син ваш не поспішає говорить, а мені повторювати не доведеться, можете починати збиратися.

— Ні! Навіть не збираюся! Ви молоді, можете і потерпіти, а нам, старим, потрібен комфорт.

Увесь цей час Костя мовчки сидів на дивані, мене не захищав, навпаки, потім сказав, що я не права, і маму потрібно слухати. У цей момент я зрозуміла, що вони для мене чужі люди, немає нічого спільного з ними, та й не хотілося більше належати до цієї родини.

— Знаєте, що? Я даю вам рівно 15 хвилин на збори, а потім просто викличу поліцію.

Свекруха стала кричати, свекор намагався мене вмовити, а чоловік мовчав.

— Не гайте часу, у вас залишилося всього лише 12 хвилин. І, ще. Костя, ти теж можеш іти, я на розлучення подам.

— Навіщо так одразу категорично? Невже через таку дрібницю ми будемо руйнувати сім’ю?

— Так, розлучення. Потрібно було не маму слухати, а бути з дружиною на одній хвилі. Я втомилася, тому хочу жити одна. Прощавайте.

Коли за родичами зачинилися двері, я зрозуміла, що тепер сама господиня свого життя, і ніхто мені не вказівка. Я стала вільною.