Ти поїдеш, а в домі будемо жити ми,” – зауважила свекруха.

«Поїдете ви, а в домі залишимося ми», – сказала свекруха.

Нарешті стало тепло, прийшла весна, скоро вже літо. Галина Петрівна сиділа у вітальні мого будинку під кондиціонером. Мама мого чоловіка зайняла крісло і з діловим виглядом зауважила, що мій дім став ще кращим, адже з кондиціонером їй не потрібно виходити на вулицю і страждати від спеки.

— Так, без кондиціонера було б важче, — мовила я. – Добре, що я наважилася встановити його ще до початку спеки.

Свекор похвалив нас за те, що ця покупка виявилася вдалою. А чоловік засяяв, наче зірка на новорічній ялинці. Рідко можна було почути від батька похвалу. Не приховуватиму, мені також було приємно почути від Кості, що це моя заслуга.

Замісний будинок я отримала у спадок від рідного дядька. Кілька років я займалася ремонтом. Поступово замінили проводку, поклали нові підлоги, придбали меблі та техніку. Усе в цьому домі зроблено з любов’ю і моїми руками, адже фінансувала це з власної кишені. Того дня я дивилася на кімнати, де все було зручно і затишно, і думала про те, що нарешті дочекалася цього моменту — за кілька тижнів можна переїжджати на все літо. Свекруха категорично відмовлялася розуміти мої натяки, лише повторювала, що погоджується зі мною, жити за містом — це ідеально.

— Лєна, ти маєш рацію! Нам із Василем так добре тут жити, далеко від шумного міста.

Всередині мене наростала напруга. Від зими батьки мого чоловіка жили в моєму домі, бо в квартирі їм не хотілося мешкати, на пенсії мріяли бути ближче до землі. Галина Петрівна натиснула на Костика, він, відповідно, на мене, і я дозволила їм пожити до літа. Пізніше я дізналася, що вони часто запрошують гостей — молодшого брата чоловіка з сім’єю, які також можуть жити в нас тижнями. Це мене дратувало, тим більше, що я оплачувала комунальні платежі, і ми з чоловіком привозили продукти для батьків. Моє терпіння скінчилося, коли мама сказала, що їй не вистачає басейну і попросила сина його купити, а той погодився. Я вивела чоловіка в сусідню кімнату.

— Любий, ти не забув, що у нас відпустка починається за два тижні? Ти не думаєш, що пора твоїм батькам сказати про це і попросити повернутися додому? Мої натяки твоя мама не розуміє.

— Лєна, ну ж ще є час? Куди поспішати?

— Що значить, є час? Нам тут ще потрібно все прибрати і речі перевезти. Скажи, будь ласка, твоїй мамі, що їм пора збиратися, а не гостей запрошувати.

У цей момент до нас увірвалася свекруха. Ніколи не думала, що вона може підслуховувати.

— Подивіться, яка важлива персона! Заговорила!

— Я не зрозуміла, ви що, нас підслуховуєте?

— Так! Я повинна знати, що у тебе на думці!

— Тоді прекрасно. Ваш син не поспішає говорити, тому не доведеться повторювати, можете починати збиратися.

— Ні! Навіть не збираюся! Ви молоді, можете терпіти, а нам, старим, потрібен комфорт.

Увесь цей час Костя мовчки сидів на дивані, не захищав мене, навпаки, згодом сказав, що я не права, і мамі треба послухатися. У цей момент я зрозуміла, що вони для мене чужі люди, що мене з ними нічого не пов’язує, і навіть не хотілося більше належати до цієї родини.

— Знаєте, що? Даю вам рівно 15 хвилин на збори, а потім викличу поліцію.

Свекруха почала кричати, свекор намагався переконати мене, а чоловік мовчав.

— Не витрачайте час, у вас залишилося всього лише 12 хвилин. І, ще. Костя, ти також можеш йти, я подам на розлучення.

— Навіщо так категорично? Невже через такий дріб’язок руйнуватимемо сім’ю?

— Так, розлучення. Треба було маму не слухати, а бути з дружиною на одній хвилі. Мені набридло, тому хочу жити одна. Прощавайте.

Коли за родичами зачинилися двері, я зрозуміла, що тепер сама господиня свого життя, і ніхто мені не вкаже. Я стала вільною.