Ти що? Куди зібрався? А хто їжу готувати буде?

— Ти куди це зібралася? А хто нам готувати буде? — притих чоловік, побачивши, що Надія робить після сварки зі свекрухою…

Надія подивилася у вікно. Сіра похмурість, хоча вже був початок весни. У їхньому невеликому містечку на півночі майже ніколи не було сонячних днів. Можливо, саме тому люди, які тут жили, здавались похмурими й недружніми.

Надія дедалі частіше помічала, що вже зовсім перестала посміхатися, а зморшки на її лобі додавали зайвий десяток років.

— Мамо, я пішла гуляти, — заявила її донька, Оксана.

— Ага, — кивнула Надія.

— Що “ага”? Дай грошей.

— А що, прогулянки тепер не безкоштовні? — зітхнула жінка.

— Мамо! Ну ти що за питання задаєш?! — втрачала терпець донька. — Мене вже чекають, давай швидше! А чому так мало?

— На морозиво вистачить.

— Ну ти й скупа, — відрізала Оксана, але відповіді від матері вже не почула, бо зникла за дверима.

Ось тобі раз… — покачала головою Надія, пригадуючи, якою милою дівчинкою була Оксана, поки не почався підлітковий вік.

— Надю, я голодний! Скільки ще чекати?! — дратівливо вигукнув чоловік, Богдан.

— Йди. Їж, — байдуже відповіла вона, ставлячи на стіл тарілку.

— А принеси мені, га?

Надія ледь не упустила каструлю. Це ще що за ідея…

— Їдять на кухні, Бодя. Хочеш — їж, не хочеш… як хочеш, — сказала вона й сіла за стіл одна.

Через п’ятнадцять хвилин Богдан прийшов на кухню.

— Холодне… фу.

— Довше збирайся.

— Я просив тебе! Ніякої любові, ні краплі турботи! Ти ж знаєш, що я дивлюсь футбол! — на ходу закидаючи в рот курятину, обурився Богдан. — Несмачно.

Надія лише закотила очі. З цим футболом її чоловік зовсім з’їхав з глузду. Ставки, атрибутика, дорогі квитки… захопився, хоча в молодості не виявляв жодного інтересу до спорту.

Так і не сівши за стіл, Богдан схопив банку для настрою, чипси «з голоду» і пішов назад до телевізора. А Надя залишилась на кухні, розгрібаючи брудний посуд.

Дурна праця. Ніхто не оцінив.

Вона страшно втомилася після зміни, працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами, роздратовані, хворі люди. Так і виходило — на роботі стрес, а вдома — не куточок тепла й затишку, а друга зміна. Подай-принеси-постій-жанучи.

— А є ще? — чоловік поліз за новою банкою в холодильнику. — А чому немає?

— Ти все випив! Я що, маю тобі ще й це купувати?! Майте совість, Бодя! — не витримала Надія.

— Які ми ніжні… — буркнув чоловік і ображено хряснув дверима, вирушивши поповнювати «запаси» для нового матчу.

Надія вирішила лягти спати, бо наступного дня було багато роботи. Але не могла заснути. Вона хвилювалася за доньку, де вона гуляла, з ким? За вікном вже стемніло, а Оксана все не поверталась. Дзвонити їй Надія боялась, адже донька починала кричати на неї.

— Ти ганьбиш мене перед друзями! Перестань мені дзвонити! — кричала Оксана в трубку. Після таких розмов Надя перестала їй дзвонити, заспокоюючи себе тим, що доньці нещодавно виповнилося 18 років. Працювати вона не хотіла, навчатися також. Школу закінчила і взяла паузу, щоб знайти себе.

Трохи задрімавши, Надія почула радісні крики чоловіка. Вочевидь, хтось забив гол. А потім він почав голосно обговорювати гру з сусідом, який випадково зайшов до них і залишився. Потому сусід привів свою подругу, і вони почали “вболівати” втрьох. А вночі прийшла Оксана, порипіла тарелями, потупотіла і пішла спати. А щойно все заспокоїлось, і Надя нарешті змогла заснути, почав нявчати кіт, вимагаючи їжі.

— У цьому домі, крім мене, хтось може нагодувати кота?! — зла і змучена від мігрені та безсоння, Надія вискочила з кімнати. Їй хотілося, щоб її почув хтось, але донька була в навушниках і тільки покрутила пальцем біля виска. А Богдан так і захропів перед телевізором з банкою в руках.

«Набридло… як же мені це все набридло!» — подумала Надя.

А наступного дня її розбудив дзвінок від свекрухи.

— Надійко, золотце, ти ж пам’ятаєш, що розсаду вже час садити? І в село треба б з’їздити… прибрати.

— Пам’ятаю, — зітхнула Надя.

— Тож завтра і поїдемо.

Єдиний вихідний Надія працювала на дачі під керівництвом свекрухи.

— Що це ти так метеєш?! Треба мітлу інакше тримати! — сидячи на лавочці, командувала вона.

— Мені вже майже п’ятдесят, Віро Іванівно, я вже сама розберусь… — посміла відповісти свекрусі Надія.

— От Богдан би…

— Де ваш Богдан? Чому він не приїхав? Не привіз рідну матір на дачу? Що це ми з вами три години автобусом тряслись? А ви все Богдан, Богдан…

— Він втомлюється.

— А я? Думаєте, я не втомлююся?

І тут почалося… Надія пожаліла, що не прикусила язика. Віра Іванівна була жінкою розмовливою і люблячою справедливість. От тільки її справедливість була однобічною і на Надю не поширювалася. Весь час Віра Іванівна тільки й робила, що обожнювала Богдана, а Надя для неї була робочою кобилою, яку вона милостиво терпіло.

Додому жінки їхали, сидячи в різних кінцях автобуса. А наступного дня Віра Іванівна поскаржилася синові на невістку, і він почав лютувати.

— Як ти посміла на мою матір рот розкрити?! — гавкав Богдан. — Та якби не вона…

— Ну і що? — скрестивши руки на грудях, спитала Надя. Вона зрозуміла, що більше не хоче терпіти таке споживацьке відношення до себе.

— Так ти б і працювала в поліклініці! — витяг козир із рукава, нагадавши, що Віра Іванівна допомогла невістці влаштуватися на роботу в обласну лікарню. Там зарплата була вищою, безумовно, але відпрацьовувалася вона нервами та сивим волоссям. Тому Надя не раз шкодувала, що пішла на поступки й проміняла спокійну місцеву поліклініку на лікарню. — Що це ти робиш? — притих чоловік, побачивши, що робить Надя.

Те, що зробила Надя, Богдан навіть уявити не міг!