Ти справді вважаєш, що я щодня готуватиму для твоєї мами?

– Ти серйозно думаєш, що я буду готувати для твоєї мами щодня? – обурено запитала дружина.

– І скільки це ще буде продовжуватись? – Олена з грюкотом поставила пательню на плиту. – Я що, на її домоводець найнялась? За два місяці жодної вихідної! – Вона сильніше стисла дерев’яну лопатку, кісточки пальців вибілили від напруги. У її голосі лунала давня образа.

Сергій завмер в дверях кухні, не наважуючись увійти. Дружина стояла біля плити, де на пательні смажились котлети – улюблена страва його матері. Від запаху смаженого м’яса та цибулі першило в горлі, а може від важкості майбутньої розмови.

– Оленко, ну чого ти так розійшлась? – він спробував говорити лагідно, заспокійливо. – Мама просто звикла до домашньої їжі. Їй не можна напівфабрикати, ти ж знаєш…

– Знаю! – Олена з грюкотом поклала лопатку на стільницю. – Все знаю! І про її тиск знаю, і про дієту, і про режим харчування. Тільки чому я маю крутитись тут кожного вечора, як білка в колесі? У мене своя робота є!

За вікном повільно догоряв жовтневий день. Тіні від гілок старої яблуні, що росте під кухонним вікном, танцювали на стінах, як мовчазні свідки їхньої сварки. Сергій машинально глянув на годинник – скоро повинна повернутись мама з прогулянки.

– Може, нам слід найняти помічницю? – невпевнено запропонував він, знаючи, що дружина проти чужих у домі.

Олена гірко усміхнулась: – Звичайно! А гроші на неї з неба впадуть? Ти ж знаєш, скільки ми платимо за мамині ліки.

Вона відвернулась до плити, ховаючи навернуті сльози. Три місяці тому, коли Ніна Іванівна переїхала до них після мікроінсульту, Олена сама наполягла на цьому. Але тоді вона навіть уявити не могла, як зміниться їхнє життя.

У передпокої грюкнули вхідні двері. Легкі кроки – Ніна Іванівна повернулася з вечірньої прогулянки. Олена поспішно витерла очі кухонним рушником і почала розкладати котлети по тарілках. Сергій все ще стояв у дверях, не знаючи, що сказати і як діяти.

Запала важка тиша, порушувана лише дзеньканням посуду та шипінням остиваючої пательні.

– Мамо, як прогулянка? – Сергій поспішив у передпокій, радіючи можливості втекти від тяжкої розмови з дружиною. Останнім часом він все частіше ловив себе на тому, що уникає конфліктів, ховається за роботою, пізніми поверненнями та нескінченними “терміновими” справами.

Ніна Іванівна стояла біля дзеркала в передпокої, повільно розв’язуючи вовняний шарф – подарунок покійного чоловіка. Її пальці, колись спритні, роками чаклуючи над швейною машинкою, тепер ледь справлялися з простим вузлом. Ця зрадницька дрож з’явилася після інсульту і з кожним днем ставала все помітнішою.

– Добре прогулялась, Сергійку, – вона спробувала усміхнутися, але усмішка вийшла вимученою. – У сквері листя прибирали. Пам’ятаєш, як ти малим любив у них стрибати? Я тобі завжди ворчала: “Перестань, простудишся!” А ти сміявся…

Вона притулилась до стіни, прикривши очі. Блідість її обличчя і піт на лобі не сховалися від уважного погляду сина.

– Щось знову тиск бешкетує, – зізналася Ніна Іванівна. – Мабуть, сьогодні перебрала.

– Зараз я принесу таблетки, – пролунав голос Олени з кухні. Як би вона не злилась, але до здоров’я свекрухи ставилась дуже серйозно. Можливо, давалися взнаки роки роботи в поліклініці, де щодня доводилось бачити наслідки занедбаних хвороб.

– Не метушись, Оленко, – Ніна Іванівна важко сіла на банкетку, діставши з кишені кофти платівку з ліками. – Я тепер, як розвідник, все з собою ношу. Ось вони, мої помічники…

Її погляд зупинився на старій фотографії на стіні – вони з чоловіком у день весілля. Як давно це було… Тоді вона й уявити не могла, що на старість стане тягарем для власного сина.

Сергій метнувся на кухню за склянкою води, по дорозі чи не збивши підлогову вазу. Проходячи повз дружину, він спробував піймати її погляд, але Олена демонстративно відвернулася до плити, де шкворчали котлети. Від запаху смаженого м’яса до горла підступила нудота – весь день нічого не їла, крутячися між роботою, магазинами і готуванням.

– Що в нас сьогодні на вечерю? – Ніна Іванівна принюхувалась, входячи на кухню. – Знову котлети? Оленко, ну навіщо ти так стараєшся? Я б і супчику з’їла…

– Не біда, мамо, – Олена з такою силою встромила вилку у котлету, що та жалібно скреготнула об дно пательні. – Ви ж любите. Я пам’ятаю.

В її голосі прозвучало щось таке, від чого Ніна Іванівна здригнулася і застигла на порозі кухні. За двадцять років сімейного життя сина вона навчилася вловлювати найменші нотки напруги в голосі невістки. Зараз вони дзвеніли як натягнута струна.

Старенька повільно підійшла до столу, спираючись на руку сина. Сіла, розправила серветку на колінах – звичка, в’їдлась за роки роботи в школі. Сергій метушливо підсунув їй тарілку, склянку з водою, перевірив, чи зручно стоїть стілець.

– Знаєте що… – почала було Олена, але замовкла, помітивши, як зблідла свекруха. У скронях застукало від стримуваних слів. – Давайте просто повечеряємо.

За столом запанувала гнітюча тиша. Тільки дзенькали прилади об тарілки та розмірно цокав настінний годинник – старий, ще від бабусі Сергія. Механічний звук відраховував секунди цього нестерпного мовчання. Ніна Іванівна ледве торкалася їжі, крадькома поглядаючи то на сина, то на невістку.

За останній місяць вона часто ловила такі погляди, чула уривки розмов, помічала, як змінюється атмосфера в домі, варто їй зайти в кімнату.

“Може, дарма я погодилася переїхати?” – промайнула гірка думка. Але вголос вона тільки похвалила котлети, намагаючись розрядити обстановку: – Дуже смачно, Оленко. Прямо як моя мама робила…

– Я більше так не можу, – раптом тихо промовила Олена, опускаючи вилку. – Просто не можу.

Цокання годинника стало оглушливим. Ніна Іванівна застигла з піднесеною до рота ложкою, а Сергій зблід, відчувши, що зараз станеться те, чого він так боявся останні тижні.

– Щодня одне і те ж, – голос Олени кріп з кожним словом. – Встаю о шостій, на восьму на роботу. В обід біжу в аптеку за ліками, після роботи – в магазин, готування, прибирання… А коли жити? Коли відпочивати?

– Доню… – почала було Ніна Іванівна.

– Я вам не дочка! – Олена різко встала, стілець з грюкотом відлетів до стіни. – У вас є син, ось нехай він і готує. А я втомилась! Розумієте? В-то-ми-лась!

Сергій здригнувся: – Олено, ну чого ти…

– Чого я? – вона вже майже кричала. – Що я такого сказала? Правду! Ти на роботі зникаєш, а я маю розриватися між лікарнею та домом? Твоя мама – твоя відповідальність!

Ніна Іванівна повільно поклала ложку. Її руки тремтіли більше ніж зазвичай: – Звісно, я тільки в тягар… – Вона промокнула очі краєм серветки. – Знаєш, Оленко, я ж все розумію. Думаєш, не бачу, як ти втомлюєшся? Як злишся? Я щовечора молюся, щоб сил вистачило самій себе обслуговувати…

– Мамо, припини, – Сергій спробував обійняти матір за плечі, але вона м’яко відсторонилась.

– Ні, сину, дай договорити, – Ніна Іванівна розправила плечі, як робила колись перед неслухняним класом. – Я сорок років у школі працювала. Знаєш, чому головному навчилася? Слухати. І я чую, Оленко, як ти плачеш у ванній. Бачу, як руки у тебе трясуться вечорами від втоми…

Олена застигла біля плити, вчепившись в стільницю пальцями, що збіліли від напруги. По щоках котились злі сльози.

– Я теж була молодою, – продовжила Ніна Іванівна. – Мріяла про своє життя. А потім свекруха злягла… Десять років за нею доглядала. Щоденний туман – робота, готування, уколи, процедури. Чоловік на роботі, син маленький… Думала, з розуму зійду.

– Мамо, чого ти таке кажеш? – зневірено пробурмотів Сергій, переводячи погляд з матері на дружину.

– А те, сину, що не правий ти. – Ніна Іванівна підвелася від столу. – Зовсім не правий. Не можна все на Олену перекладати. Я вже завтра зателефоную до соцслужби, дізнаюся про доглядальницю…

– Які ж гроші вона буде коштувати? – глухо спитала Олена, не обертаючись.

– Свою пенсію віддам. І можна квартиру здати – це ж прибуток.

Сергій дивився на двох найважливіших жінок у своєму житті і відчував, як всередині щось перевертається. Стільки років він ховався за роботою, роблячи вигляд, що нічого не відбувається…

– Ні, – він підвівся, розправивши плечі. – Жодних доглядальниць. І квартиру здавати не будемо.

– Але як же… – почала Ніна Іванівна.

– Я завтра ж поговорю з начальством про перехід на віддалену роботу три дні на тиждень, – твердо сказав Сергій. – Готуватимемо по черзі. Мамо, ти ж можеш навчити мене своїм фірмовим котлетам?

Ніна Іванівна здивовано моргнула: – Звичайно, сину… А справишся?

– Уяви собі, чоловіки теж вміють готувати, – вперше за вечір у голосі Олени мелькнула усмішка. – Тільки бережись, твій син любить експериментувати. Пам’ятаєш його борщ з карі?

– Зате було оригінально! – посміхнувся Сергій, відчуваючи, як напруга потроху відпускає.

– А я можу займатись прибиранням, – несподівано запропонувала Ніна Іванівна. – Пилососити важко, але протерти пил, розкласти речі – цілком під силу. І білизну можу попрасувати, я ж все життя…

– Мамо, – перебила Олена, нарешті повернувшись до столу. – Ти не зобов’язана…

– А я хочу! – У очах Ніни Іванівни заблищав знайомий учительський вогник. – Думаєш, легко сидіти цілі дні без діла? Тільки й роблю, що телевізор дивлюсь та в вікно глазею. А так хоч користь буде.

Вона раптом схлипнула і притисла долоню до роту: – Пробачте мене, дітки… Я ж бачила, як вам важко, а мовчала. Боялась зайве слово сказати.

– І ти мене прости, – Олена несподівано для себе опустилася на коліна поруч з табуретом свекрухи, уткнулася лицем в її коліна, як робила колись в дитинстві з власною мамою. – Я наговорила тут… Зла була.

Ніна Іванівна гладила невістку по голові, розмазуючи по щоках власні сльози: – Отже, так і вирішимо. Сергій готує по вівторках та четвергах…

– І через суботу! – вставив син.

– І через суботу, – кивнула Ніна Іванівна. – А я беруся за прибирання. І ще, дівчинко моя, – підвела обличчя Олени за підборіддя, – не тримай все в собі. Говори, коли важко. Ми ж сім’я.

Цокали годинники на стіні, на столі холоділи недоїдені котлети, а за вікном повільно гасли останні промені жовтневого сонця. Вперше за довгі місяці в домі стало по-справжньому тепло…