«Вік не перешкода: несподіване відкриття»

Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього аж на дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона повнолітня, на неї можна хоча б дивитися, але різниця у віці його бентежила. До того ж — вона студентка, яка прийшла до нього вчитися. З усіх боків — негарно, непорядно, непристойно.

Що він міг запропонувати їй, тій, що так таємничо вдерлася в його життя? Він мав читати їй лекції, викладати розробку родовищ! Приймати заліки, перевіряти конспекти, а не думати про те, який у неї дивовижний мідний відтінок волосся і безмірно красиві малахитові очі.

Та найбільша таємниця полягала в тому, що він бачив Оксану ще до того, як вона стала студенткою технікуму, де він викладав вже п’ятий рік. Сталося це за два місяці до її вступу. Григорій, визираючи з вікна трамвая, помітив серед натовпу пасажирів крихітну красуню, що прищурилася від сонця. І його ніби током ударило: «Отаку б зустріти!»

То була юна, барвиста весна 1957 року. По всій країні в повітрі відчувалося очікування світлого майбутнього. Під пильним наглядом письменників-фантастів розвивався науково-технічний прогрес. Людство прагнуло в космос, у глибини океанів, у віддалені куточки планети. А серце Григорія в той момент простягнулося до незнайомки з зупинки. І він раптом забув, що він викладач, професор, фахівець — тепер він був просто чоловіком, який несміливо мріє про щастя.

«Отаку б!» — часто думав потім Григорій, а одразу ж відганяв ці фантазії і лаяв себе за дурну закоханість у ефемерний образ.

***

Але «щастя» знайшлося саме. Та ще й виявилося впертим, кмітливим, зубастим — у тому сенсі, що все їй здавалось під силу. От тобі й на — прийшла вона в «чоловічий» технікум вступати, та ще й на складну спеціальність! Григорій втратив спокій, коли незнайомка опинилася в групі, яку йому призначили курирувати, а потім ще й отримала ім’я. Оксана. За плечима — усього вісімнадцять років і вагон дикого запалу. Наче навчанням упивалась. І хоч для Оксани він залишався далеким викладачем Григорієм Петровичем, зате тепер вона була поруч із ним постійно. Жива й справжня, а не примарне марево.

Григорій не смів користуватися службовим становищем, щоб зблизитися з Оксаною. Навпаки — почав вдивлятися, щоб перестати бачити в ній лише образ. Йому хотілося зрозуміти, яка вона людина. Тому вивчав Оксану в її природньому середовищі: на заняттях і в спілкуванні з одногрупниками. А ось особисті контакти були вкрай рідкісні — молодий викладач був зв’язаний по руках і ногах дистанцією, яка мала відділяти його від студентів. Ні в кіно її запросити не міг, ні в парк погуляти, ні до музею на виставку. Лише вчити.

Правда, як куратор, Григорій міг організовувати заходи… для всіх своїх підопічних одразу. Коли вперше спала на думка, він готовий був бігти за квитками посеред ночі! Ледве заснув, а вранці пішов і купив одразу двадцять п’ять — на всю групу. Григорій Петрович знав, що керівництво технікуму ні за що не виділить кошти на кіно, тому платив із своїх. Так і став викладач водити всю групу по різним корисним місцям — то до філармонії, то в театр, то в кіно. Через бажання порадувати Оксану доводилося маскуватися і влаштовувати культурні виходи для всіх. До речі, це дуже згуртувало групу. Григорія Петровича студенти полюбили всією душею — він до кожного знаходив підхід, нікого не залишав без уваги. Хіба що з Оксаною поводився обережніше.

Справа в тому, що одного разу в нього вже був не зовсім вдалий діалог, тому він не знав, як до неї краще підійти.

***

Сталося це так. Чергували якось у аудиторії Оксана та Мар’янка, її подруга. Нічого складного — попросили дівчат витерти пил, розібрати навчальні матеріали. Але Мар’янка того дня поспішала, попросила Оксану відпустити її. Оксана не заперечувала. Вона любила залишатися в аудиторіях технікуму сама і тепер спокійно наводила лад, розставляла столи й лавки.

А ще співала. Ну і що? Студентам ж не заборонено? Співала й навіть не здогадувалася, наскільки схожа на казкову героїню з далеких зарубіжних мультфільмів про принцес.

Звісно, жодні чарівні звірі їй не допомагали. А от Григорій Петрович, який у цей момент проходив повз, зупинився й завмер. Бо цей голос — дзвінкий, яскравий, ніби посипаний блискітками — йому був наче знайомий. «Що за диво? Це ж справжня краса, майже оперного масштабу! Чи не співає ця дівчина в хорі технікума? Треба дізнатися», — подумав Григорій і якось незграбно увірвався в аудиторію. Хотів тихенько, але скрипучі двері завадили.

Спів обірвався. А малахитові очі дивилися на Григорія з переляком. Оксана дуже зніяковіла, тому вдала, ніби нічого не сталося, а спіІ хоч у серці Григорія ще довго лунала мелодія того самотнього співу, він усміхнувся, бо знав, що тепер вони з Оксаною йдуть по життю разом — не в такт, але в любові.