Ти залишишся в моєму серці назавжди

Я тебе ніколи не забуду

Оксана Михайлівна йшла додому в розстібнутому драповому пальті, з потертим портфелем у руці, де лежали зошити її учнів. Весь вечір вона перевірятиме твори.

Щойно набрякли бруньки на деревах, а сьогодні вже пробиваються молоді листочки. Природа прокидалася від яскравого теплого сонця. Трохи ще — і все заквітне.

Прохожі вітали Оксану Михайлівну з повагою. Вона відповідала, стримано посміхаючись. Майже всім із них колись викладала українську мову та літературу в школі, а тепер у неї вчилися їхні діти.

Була вона дівочо-струнка, невисока, зі спини — за дівчину б взяли. І обличчям непогана. Та женихи тут де? Так і жила сама в невеличкому дерев’яному будиночку на вузькій вуличці. Його їй дали як службову оселю, коли двадцять п’ять років тому приїхала сюди з великого міста.

Саме містечко теж було маленьке, більше схоже на селище чи велике село. Молодим спеціалістам тепер дають квартири в цегляних двоповерхівках. Та не дуже-то вони сюди їдуть — мріють про Київ чи Львів.

Але Оксана Михайлівна звикла до цього дому і не наважувалася з ним розлучитися. У вільний час любила копошитися у городі. Коли приїхала сюди, нічого не вміла, а тепер і піч топити вміє, і город городити, і капусту квасити, варення-соління закатувати. Життя всьому навчило.

Життя…
Тоді теж була весна. Під вікном гуртожитку сиділи два парубки й щось писали. Вона б і не звернула на них уваги, якби вони не посварилися, як правильно писати якесь слово. Обидва помилялися. Їй набридло слухати їхні суперечки, вона визирнула у вікно і сказала, як треба.

Один із парубків не розгубився і попросив перевірити всю пояснювальну. Оксана вийшла до них, виправила помилки.

— Дякую. Нам пощастило зустріти вас. А як вас звати?

— Оксана.

— А я Богдан. Ви вчителька? А ми тут поруч працюємо.

— Вчитель, або педагог, — виправила Оксана.

Богдан їй сподобався. Нагадував ведмедя. Біля нього їй було спокійно. Коли він зробив пропозицію, вона не роздумувала.

Його матері Оксана не сподобалася.

— Що ти з нею робитимеш? Книжки читати? Вона ж, мабуть, й варити не вміє. Ох, намучаєшся з нею. Вибирав би простішу, — бурмотіла мати, коли Оксана пішла.

Мати не помилялася. Оксана вміла тільки макарони варити та яєшню смажити. Та й те псувала. Поставить каструлю з макаронами, а сама сяде з книгою. Зачитається, забуде про все, поки не займеться димом.

Зрозуміла мати, що з такою господинею син з голоду помре, а вона посуд позбуА потім вона закінчила, закрила очі й тихо прошепотіла його ім’я, немов в останній раз торкнувшись пальцями до вицвілих дошок, що колись він так старанно вистругав.

…

І все.