Тихий вечір з друзями обернувся кошмаром через несподіваного гостя

Ця вечеря мала стати знаком маленької перемоги — святкуванням мого недавнього підвищення. Я продумала кожну деталь: меню, вино, сервірування, навіть плейлист із ніжними мелодіями. Хотілося чогось теплого, щирого. Без пафосу, але зі смаком. Просто зібрати близьких, посміятися, поговорити, відчути, що життя — це не лише робота та рахунки, а ще й радість.

Я запросила лише п’ятьох: свою найкращу подругу Маріанну з чоловіком Богданом, старого університетського друга Олега та колегу, з якою останнім часом зблизилася, — Соломію. Всі вони знали одне одного, атмосфера обіцяла бути затишною, без незручностей. Я хотіла, щоб кожен почувався, як удома.

Вечір почався ідеально. На столі вже стояли закуски — крутони, фаршировані печериці, різноманітні сири. Усі прийшли вчасно, виглядали святково, у гарному настрої. Вино лилося легко, розмови пливли природно — Маріанна з Соломією обговорювали подорожі, Олег розповідав кумедні історії з нової роботи. Я сиділа й посміхалася: все йшло, як задумано.

А потім почувся стук у двері.

Я здивувалася — усі запрошені вже були тут. Подумала, може, сусід або кур’єр помилився. Відкриваю… і бачу незнайомого чоловіка, який з порогу оголошує:

— Привіт! Я Тарас, друг Маріанни. Вона сказала, що можна зайти. Я, типу, не заваджу?

І, не чекаючи відповіді, увійшов у кімнату.

Я оніміла. Ніякого Тараса Маріанна мені не згадувала. Я обернулася до неї з німим питанням у погляді — вона опустила очі й тихо промовила:

— Ну, я… якось випадково йому розказала, він сам напросився…

Ледь стримала роздратування. Але вирішила не псувати вечір. Зробила вигляд, що все гаразд, налила Тарасові вина, представила його іншим. Усі переглянулися, але кивнули. Ми намагалися бути ввічливими.

Але скоро стало зрозуміло: це був той самий гість, якого не мало бути ні на якій вечері.

Тарас говорив без зупинки, не слухав нікого, постійно перебивав, жартував невпопад, сміявся голосніше за всіх і навіть над самим собою. Вино в його келиху зменшувалося швидше, ніж у інших, а разом із ним — і почуття міри.

Маріанна завмерла. Вона намагалася посміхатися, але виглядала так, ніби готова провалитися крізь землю. Богдан похмуро мовчав, Олег заплющив очі, а Соломія ледь стримувалася, щоб не піти.

Найгіршим став момент, коли Тарас раптом підвівся і, хитаючись, підняв келих:

— За дружбу… і за нові знайомства! — вигукнув він. — Хоча, якщо чесно, я не розумію, як ви взагалі з Маріанною спілкуєтеся. Вона, звичайно, класна, але ну-у-удь ще та!

Повітря в кімнаті застигло. Маріанна поблідла, Богдан стиснув кулаки, Олег подавився, а Соломія мало не випустила келих з рук.

— Тарасе, годі, — прошепотіла Маріанна, ледь стримуючи сльози.

— Та чого ви всі такі напружені? Розслабтеся! — махнув він рукою.

І тут моє терпіння урвалося.

Я підвелася й, дивлячись йому в очі, спокійно, але твердо сказала:

— Тарасе, дякую, що завітав. Але тобі час іти. Ти заважаєш. Усім.

Він засміявся:

— Серйозно? Я вам заважаю? Та годі тобі, Оленко!

— Я серйозна. Іди.

Я підійшла й показала на двері. У кімнаті було тихо, як перед бурею. Усі мовчали. Навіть Тарас зрозумів, що сперечатися марно. Він знизав плечима й вийшов.

Я зачинила двері. Глибоко вдихнула. Обернулася до друзів.

— Пробачте. Я дійсно не знала, що він прийде. Це не те, що я планувала.

Маріанна, із червоними від сліз очима, прошепотіла:

— Пробач мені. Я… не думала, що він буде таким.

— Усе гаразд, — сказав Богдан. — Тепер точно краще.

Олег хитнув головою:

— Ну, принаймні, буде що згадати.

Ми всі засміялися. Напруга почала розвіюватися.

Решта вечора пройшла не так ідеально, як я мріяла, але в тисячу разів тепліше. Ми були щирі, сміялися, ділилися враженнями. Вечеря вийшла не досконалою — але справжньою. А я зрозуміла одну просту річ: навіть якщо ти не можеш контролювати, хто з’явиться на твоєму святі — ти завжди можеш вирішити, хто залишиться.

І надалі я обережніше ставитимуся до чужих «друзів», яких запрошують без попередження. Особливо якщо запрошує Маріанна.