У 65 років зрозуміли, що більше не потрібні дітям. Як прийняти це та почати жити для себе?

У 65 років ми зрозуміли, що дітям більше не потрібні. Як прийняти це і почати жити для себе?

Мені 65, і вперше в житті я стою перед гірким питанням: невже наші діти, заради яких ми з чоловіком пожертвували всім, викреслили нас зі свого життя, як старі непотрібні речі? Троє наших дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні копійки, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не озирнувшись. Син не відповідає на дзвінки, і я ловлю себе на думці: невже жоден із них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка вонзається в серце, як ніж, залишаючи лише порожнечу.

Я вийшла заміж у 25, у маленькому містечку під Києвом. Мій чоловік, Сергій, був моїм однокласником, впертим романтиком, який роками домагався моєї уваги. Він вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Сергій полишив навчання, щоб працювати, а я взяла академічну відпустку. Це були важкі часи — він займався будівництвом з ранку до ночі, а я вчилась бути матір’ю, паралельно намагаючись не завалити екзамени. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перейти на заочне навчання, а Сергій брав все більше змін, щоб прогодувати нас.

Ми вистояли, не зважаючи на всі труднощі, і виростили двох дітей — старшу дочку Ларису і сина Антона. Коли Лариса пішла до школи, я нарешті влаштувалась на роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Сергій знайшов стабільну роботу з гарною зарплатою, ми облаштували квартиру. Але не встигли перевести дух, як я дізналася, що чекаю на третю дитину. Це був новий удар. Сергій працював ще більше, щоб витягти сім’ю, а я залишилася вдома з малям Надією. Як ми впоралися, досі не розумію, але крок за кроком повернули собі міцний ґрунт під ногами. Коли Надія пішла у перший клас, я вперше відчула полегшення — наче гора з плечей звалилася.

Але випробування не закінчилися. Лариса, щойно вступивши до інституту, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли її — самі ж бо одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом — все це вичерпало наші останні заощадження. Потім Антон захотів свою квартиру. Як відмовити сину? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули спокійніше. А от Надія у випускному класі ошелешила нас мрією навчатися за кордоном. Це був важкий удар по кишені, але ми зібрали гроші, стиснувши зуби, і відправили її за океан. Вона полетіла, а ми залишилися одні в порожньому домі.

З роками діти все рідше з’являлися на порозі. Лариса, хоча й жила в нашому місті, заходила раз на півроку, відмахуючись від запрошень. Антон продав квартиру, купив нову в Харкові і приїжджав ще рідше — раз на рік, якщо пощастить. Надія, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будуючи там своє життя. Ми віддали їм усе — час, здоров’я, мрії, а в результаті стали для них пустим місцем. Ми не чекаємо від них грошей чи допомоги — Боже збав. Бажаємо лише трохи тепла: дзвінка, візиту, доброго слова. Але й цього немає. Телефон мовчить, двері не відчиняються, а в душі росте холодна самотність.

Тепер я сиджу, дивлячись у вікно на осінній дощ, і думаю: невже це все? Невже ми, віддавши дітям кожен подих, приречені на забуття? Може, пора перестати чекати, поки вони згадають про нас, і повернутися до себе? У 65 років ми з Сергієм стоїмо на роздоріжжі. Попереду — невідомість, але десь там, за горизонтом, мерехтить надія на щастя — наше, не чиєсь інше. Ми все життя ставили себе на останнє місце, але хіба ми не заслужили хоч краплину радості для себе? Я хочу вірити, що так. Хочу навчитися жити наново, для нас двох, поки ще б’ються наші серця. Як прийняти цю пустоту і знайти в ній світло? Як ви гадаєте?