У аеропорту очікую на дружину, рейс затримується

Я якось стою в аеропорту “Бориспіль”, чекаю дружину з Італії. Літак затримується, як вже повідомляють, години на три, я вже тихо виходжу з себе. Поруч нервується ще один чоловік інтелігентного вигляду: окуляри, капелюх, портфель… Підходить до мене і просить постерегти його портфель кілька хвилин, поки він до вбиральні збігає. Я людина за природою не зла — погодився, і стою отак. Півгодини. Годину. Півтори. Я вже не просто злюся — я скажений!

Нарешті, підходжу до сержанта аеропорту і розповідаю про ситуацію з портфелем. Він просить мене пройти з ним. Йдемо до опорного пункту, починаємо оформляти портфель, протокол, як годиться, мої паспортні дані, опис ситуації. Нарешті дійшли до опису вмісту портфеля.

Відкриваємо…

Матінко моя рідна! Щоб я луснув! Портфель до самого верху набитий крупними євро-купюрами в банківських упаковках! Я ледь не проковтнув бороду, зрозумівши, що я собі нічого не прихопив! Почуваюся останнім дурнем, немає сил навіть на себе лаятися! Дивлюсь, а протокольчик так тихенько м’ять люди в формі і сором’язливо так перекидаються поглядами між собою і портфелем… Тут їх наче зірвало, кинулися до того портфеля і давай пачки пхати собі в усі кишені, а я стою і слинку ковтаю… Але сержант зжалився і каже:

— Чого стоїш, годувальнику наш? Бери й собі, що ж ми, зовсім вже?

Кинувся я до портфеля, забувши, як мене звати, і почав собі гроші запихати…

Запихаю, запихаю, запихаю, запихаю…

Прокидаюсь — вся ковдра заправлена в труси…